29 липня 1874 р. народився Іван КОБЗА — отаман Вільного козацтва Харківщини, довірена особа Головного отамана Симона Петлюри для особистих доручень, тимчасовий мер Кам’янця-Подільського в 1920 році.
* * *
«Евакуаційним комендантом був якийсь здається прапорщик (іменувався отаманом) Кобзов, чи по нашому звичайному — Кобза, як він себе зрештою й сам називав. Мешкав цей Кобза у вагоні, разом із своїм синком, хлопчиком років 8—9, що при своїм батькові був у ролі джури чи гінця. Був це незвичайно розбещений та пустуватий хлопець, що ніколи нікого не слухався і заслуговував лише на те, щоб йому батько порядно накрутив вуха. Але батько був щасливий і гордий з свого ініціативного синка і не ставив найменших перешкод до всяких виявів молодої сваволі цього вередливого, розбещеного хлопчиська. Обидва — і батько, і син — вдягалися в якісь жупани, наподоблюючи старих запорожців, але фактично виглядали як герої з опери „Запорожець за Дунаєм”.
Постукав я до вагону і вхожу: Зустрічає мене хлопчина, отаманів син. — „Чого ви хочете?” — „Хочу поговорити з паном отаманом Кобзою. Чи є він вдома і чи можу його бачити?” — „Тату, — кричить хлопець, — ходи лишень сюди, тут прийшов якийсь військовий і хоче з тобою говорити” — По короткім очікуванню виходить сам отаман, в незміннім жупані та в усій своїй красі. Називаю себе й пояснюю йому, що мене до нього привело. — „Так отож вашу справу ми зараз розглянемо. Ви хочете вивезти якісь там ліки, — добре! Чи ви маєте у вагоні місце, де їх скласти?” — „Маю, — кажу, — кілька порожніх вагонів. Це, власне кажучи, моя добра воля за це братися, бо з лікарів здається тут я один, отже крім мене нема кому про це подбати. Поки є вільний час, і большевики на нас ще не дуже тиснуть, я про це думаю й стараюсь, щоб ліки вивезти, пане отамане!” Таке титулування не могло зашкодити, так я його й величав „паном отаманом” майже за кожним реченням. — „Ну, це діло можливе до переведення, — відповів мені Кобза; — є тут один румунський капітан, який може вам допомогти, себто дозволити вивезти ліки та перевезти їх через румунський кордон, так зверніться до нього”. — „Бачите — кажу, — пане отамане, все це я роблю лише з доброї волі, фактично мусили б про це старатися фармацевти, але тут їх немає ніодного, а коли ми переїдемо до Галичини, потреба в ліках напевно буде велика, і це бажання та клопоти мають стати лише корисні для нашого війська. Але коли ви не можете чи не хочете це діло перевести і посилаєте мене до румунів, то це велика шкода, бо великі запаси медикаментів залишаться для большевиків і на тому край”. Зацікавити його мені не пощастило. Повернувся я та й пішов. Підчас нашої розмови він увесь час з якимсь притиском повторював не раз вираз: „ми, гвардійські старшини” і цим до деякої міри мене заінтригував. Повернувшися додому, став я розпитувати про цього отамана. Був він нібито по своїй загальній освіті якийсь інженер, в часі світової війни його мобілізували, а далі післали до школи прапорщиків, з якої й випустили випадково з гвардією. Звідси й походила його гордість, бундючність та необмежена самопошана. „Чим би дитина не тішилась, аби не плакала”, — подумав я собі. Але факт лишався фактом, і цілу справу, що її я задумав був, доводилося при такім виразнім небажанні допомогти бодай технічно — залишити нездійсненою».
В. Наливайко, «Спомини лікаря з української війни 1918-1920 рр.» // За державність. Матеріали до історії війська українського. Збірник 9. — Варшава. — 1938.
