Вступ: Ілюзія безпечного символізму
Ребрендинг українських військових підрозділів у 2026 році перестав бути виключно внутрішньою справою ідеологічних відомств, перетворившись на інструмент тонкої зовнішньополітичної гри. Спроба відійти від контроверсійної для Заходу символіки УПА на користь Української Народної Республіки (УНР) позиціонується як універсальне компромісне рішення. Проте детальний історико-політичний аналіз демонструє, що почесне найменування «імені Героїв УНР» запускає ланцюгову реакцію незадоволення серед цілої низки міжнародних акторів та суспільних груп.
Урочисте повернення до спадщини Перших Визвольних змагань (1917–1921 років) неминуче піднімає на поверхню пласти складних архівних документів та давніх геополітичних образ. У розрізі реалій 2026 року, коли Україна веде виснажливу війну та критично залежить від міжнародної коаліції, цей символічний крок зачіпає інтереси гравців, чиє невдоволення може мати реальні політичні наслідки.
1. Російська Федерація: Руйнування імперського міфу
Головним і найбільш передбачуваним критиком цієї ініціативи виступає Російська Федерація. Для кремлівського режиму у 2026 році концепція правонаступництва України від УНР є прямою загрозою для центрального імперського міфу про «єдиний народ» та тезу, що українську державність нібито повністю вигадав Володимир Ленін.
Російська державна історіографія традиційно таврує УНР як «деструктивний буржуазно-націоналістичний сепаратизм». Апеляція Збройних Сил України до героїв тієї доби руйнує пропагандистські зусилля Москви, спрямовані на те, щоб довести відсутність у українців власної регулярної армії, дипломатії та державних інституцій до радянського періоду.
Історичні події 1918 року, зокрема підписання Берестейського миру, досі інструменталізуються Москвою для звинувачень України в «історичній зраді». З погляду російських імперських шовіністів, залучення німецьких та австро-угорських військ Центральною Радою для вигнання більшовиків було актом «окупації ісконно руських земель», який Київ нібито повторює сьогодні з НАТО.
У 2026 році російська дезінформаційна машина використовує будь-які історичні паралелі, щоб звинуватити Україну в «роботі на західних господарів». Назва підрозділу на честь УНР подаватиметься Кремлем як доказ того, що українська державність історично спроможна існувати лише як іноземний протекторат — чи то кайзерівської Німеччини у 1918-му, чи то колективного Заходу в сучасності.
Крім того, УНР уособлює успішний збройний спротив російському експансіонізму, що викликає лють у російських мілітаристських кіл. Постаті полковника Петра Болбочана, який блискуче визволив Крим від червоних у 1918 році, або генерала Михайла Омеляновича-Павленка є прямими ідеологічними антагоністами сучасного російського культу «вєлічія», тому Москва реагуватиме на них новими хвилями пропагандистської агресії.
2. Держава Ізраїль та єврейська діаспора: Тінь погромів
Другою і набагато чутливішою стороною, яка висловить глибоке незадоволення, є Держава Ізраїль та впливові міжнародні єврейські організації. Для єврейської колективної пам’яті доба Директорії УНР — це період масштабної катастрофи, яка за кількістю жертв стала найбільшою трагедією етносу в Східній Європі до початку Голокосту.
Упродовж 1918–1920 років на території України відбулася серія кривавих єврейських погромів (найбільш відомі — у Проскурові, Житомирі та Черкасах). Хоча Головний Отаман Симон Петлюра особисто видавав накази про заборону насильства та розстріли мародерів, в ізраїльському історичному наративі він та військове керівництво УНР несуть пряму відповідальність за неспроможність контролювати власну армію та отаманів.
У контексті 2026 року, коли Ізраїль жорстко захищає свої безпекові інтереси і надзвичайно прискіпливо стежить за національними рухами в Європі, поява українського підрозділу імені Героїв УНР сприйматиметься як офіційне виправдання епохи погромів. Це здатне викликати дипломатичне охолодження та публічні протести з боку ізраїльського МЗС.
Постать анархіста Шолом Шварцбарда, який застрелив Петлюру в Парижі у 1926 році, та його подальше виправдання французьким судом присяжних залишаються наріжним каменем цієї історичної суперечки. Будь-яка спроба увічнення лідерів Директорії змусить єврейські медіа в США та Ізраїлі підняти з архівів свідчення жертв Проскурівської різанини, що вдарить по міжнародному іміджу України.
Особливе незадоволення висловлять ліберальні та лівоцентричні кола в американському Конгресі, які є традиційно чутливими до тем міноритарних прав та історичного насильства. Опоненти військової допомоги Україні у Вашингтоні отримають цинічний, але дієвий аргумент, звинувачуючи ЗСУ в реабілітації військових формувань, чиє ім’я асоціюється з погромами.
3. Польські радикальні кола: Територіальні претензії в ретроспективі
Третьою групою незадоволених, попри загальну прихильність офіційної Варшави, стануть польські радикальні націоналісти та організації нащадків жителів Східних Кресів. Хоча державна лінія Польщі акцентує на позитивному союзі Пілсудського-Петлюри 1920 року, крайні праві сили бачать цю історію крізь призму конфлікту.
Для польських правих радикалів у 2026 році УНР — це передусім держава, яка до підписання Варшавського договору висувала жорсткі територіальні претензії на Волинь та Східну Галичину. Вони обов’язково згадають, що регулярні загони Армії УНР вели локальні бойові дії проти польських самооборонних сентиментів на Волині у 1919 році, і трактуватимуть назву як загрозу історичній пам’яті.
Такі політичні сили, як партія «Конфедерація» в Польщі, використають бренд УНР для внутрішньополітичної боротьби, звинувачуючи чинний польський уряд у «історичній капітуляції» перед Києвом. Вони наполягатимуть, що прославляння УНР — це приховане схвалення українського суверенітету над землями, які польські консерватори досі вважають невіддільною частиною своєї історичної спадщини.
4. Румунія: Пам’ять про Бессарабію та Буковину
Четвертим суб’єктом, де можуть пролунати критичні голоси, є Румунія. Стосунки між урядом УНР та Румунським королівством у міжвоєнну добу були обтяжені гострими територіальними суперечками навколо Бессарабії, Буковини та Мармарощини, які кожна зі сторін вважала своїми.
Румунська історіографія чітко пам’ятає Хотинське повстання 1919 року, яке було підтримане українськими національними силами, та прикордонні сутички з Дієвою армією УНР. Хоча у 2026 році Бухарест є надійним партнером України в питанні безпеки Чорноморського регіону, консервативне крило румунського парламенту може використати тему УНР для висловлення претензій щодо захисту румунської меншини на Буковині.
5. Внутрішньоукраїнський розкіл та регіональні образи
П’ятою стороною, яка зазнає ідеологічного дискомфорту, стануть внутрішні українські критики лівого та соціал-демократичного спрямування. Сама УНР не була ідеологічно монолітною, і її цивільне керівництво часто перебувало у жорсткому конфлікті з військовими колами.
Постаті Володимира Винниченка чи Михайла Грушевського, які сповідували доктринальний соціалізм і тривалий час виступали проти створення регулярного війська, досі піддаються ревізії. Назва «Героїв УНР» змушує суспільство обирати між пацифістським цивільним урядом, який фактично провалив оборонну кампанію, та правими військовими діячами, що часто діяли всупереч наказам лівих політиків.
Окрему хвилю незадоволення та внутрішнього розчарування цей крок викличе серед інтелектуальних спадкоємців Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) та Української Галицької армії (УГА). В галицькому історическому дискурсі політика Симона Петлюри досі неформально трактується як «зрада».
Підписання Варшавського договору 1920 року, за яким Петлюра «віддав» Польщі Галичину та Волинь в обмін на спільний похід проти більшовиків, розірвало Акт Злуки і викликало глибокий розкол між українцями. У 2026 році, коли внутрішня консолідація є життєво важливою, односторонній акцент на УНР може підсвідомо реанімувати давні образи між регіональними історичними наративами Сходу та Заходу України.
6. Західні еліти та інші міжнародні актори
Слід враховувати також позицію офіційного Будапешта. Угорські націоналістичні кола у 2026 році на чолі з урядом Віктора Орбана шукають будь-який привід для ідеологічних атак на… Україну. Історія УНР, яка намагалася поширити свій вплив на Закарпаття (через контакти з Гуцульською Республікою), буде подана угорськими медіа як прояв історичного «українського імперіалізму».
Міжнародні правозахисні організації (на кшталт Human Rights Watch або Amnesty International) також можуть висловити скепсис, спираючись на аналіз документів епохи. Вони вказуватимуть на те, що інституційна слабкість Директорії призводила до відсутності верховенства права, а військово-польові суди армії УНР часто вдавалися до позасудових розправ над цивільним населенням у прифронтових зонах.
З погляду західних військових аналітичних центрів (think-tanks) у США та Великій Британії, критика назви базуватиметься на суто прагматичних військових оцінках. Для професійних стратегів у 2026 році УНР є символом хронічної військової поразки та геополітичного фіаско.
Історичні джерела доводять, що Армія УНР потерпала від тотального дезертирства, корупції в інтендантських службах, епідемії тифу та «отаманщини» — відсутності єдиної вертикалі командування. Західні експерти можуть зауважити, що ЗСУ, які прагнуть побудувати високоефективну армію за стандартами НАТО, не варто переймати традиції військової формації, яка програла свою головну екзистенційну війну саме через внутрішній хаос.
Особливу категорію незадоволених складуть французькі дипломатичні та академічні кола. Історично у 1919 році Франція підтримувала «білий» рух генерала Денікіна в межах концепції «єдиної Росії» і бачила в УНР спочатку німецького сателіта, а потім — деструктивний елемент, що заважав створити потужний санітарний кордон проти більшовизму.
Хоча у 2026 році Париж демонструє безпрецедентну солідарність із Києвом, французька політична еліта, вихована на класичних архівах Антанти, досі дивиться на УНР як на геополітичне непорозуміння, яке завадило стабілізації Східної Європи після Першої світової війни.
Не менш різку критику висловлять представники європейських анархістських та ліворадикальних рухів, які досі ідеалізують постать Нестора Махна. Оскільки Махновський рух вів безкомпромісну війну проти «буржуазного» уряду Директорії УНР, сучасні європейські ліві активісти сприймуть героїзацію петлюрівців як правий, мілітаристський випад проти «істинного народного спротиву».
Навіть у Великій Британії консервативні історики можуть підняти питання про доцільність такої назви. Вони нагадають, що підписання Центральною Радою договору з Четверним союзом у 1918 році дозволило Німеччині перекинути дивізії зі Східного фронту на Західний, що затягнуло Першу світову війну і коштувало тисяч додаткових життів британських солдатів у Франції.
Висновки
У підсумку, заміна символіки на «імені Героїв УНР» у 2026 році, попри її уявну безпечність порівняно з ідеологічно гострим спадком УПА, запускає складний міжнародний матричний конфлікт. Вона дає нову зброю російській пропаганді, створює реальні лінії напруги з Ізраїлем та єврейською діаспорою на Заході, мобілізує правих радикалів у Польщі та Румунії, а також актуалізує перед західними союзниками питання про історичну спроможність українських державних інституцій в умовах кризи.
частина-1 : Дилема мілітарної спадкоємності: Як назви українських підрозділів резонують у Варшаві
частина-2 : Критичний погляд польського обивателя у 2026 році
частина-3 : Герої УНР – але не для всіх
