Мене постійно питають, що я думаю про ситуацію, що склалась сьогодні.
Відповім не коротко.
Я вважаю, що починаючи з 2014, ми втримали, і тримаємо, країну за рахунок кількох факторів. І Божої волі.
Якби весною 2014-го, зайшли колони, як заходили в лютому 2022, нас би вже не було. Чому так сталось, чому зайшли тільки в Крим, потім тільки Донецьк і Луганськ? Багато складових, але є дещо, що залежало саме від суспільства. Це стримання провокацій, які намагався влаштувати ворог, щоб мати привід. Це Миколаївський, Херсонський, Запорізькій і Одеський майдани, які розігнали провокаторів. Не було погромів. Не було підпалу ВР і Кабміну. Харків “обмежив” провокаторів в одній будівлі , яку потім звільнили. Я особисто виводив свою сотню на захист посольства москалів в Києві, щоб не дати “картинку” для медійного скандалу… Бо всі, хто хоч щось розумів в ситуації, знав, що один їх корпус тоді міг взяти і Київ і Львів. У нас не було армії, готової воювати. Вони про це теж знали, але не наважились. Думали, що впораються політично. Помилились.
Людьми тоді ніхто не керував. Це було усвідомлення процесів і реакція на обставини. Саме люди були джерелом порядку і відповідальності.
В Україні, починаючи з кінця 80-х років, були мілітарні об’єднання, які готували покоління тих, хто знав, що робити “якщо”. Не просто так ми з побратимами брали участь в бойових операціях в країнах Кавказу. Ми знали, що підкоривши Кавказ рф прийде до нас.
Цей підготовлений резерв і став основою добробатів, які в 2014 першими пішли не вмирати, а вбив#ти. Мої, вже учні, очолювали підрозділи. Їхні учні ставали героями війни. Це тяглість, яка йде від Героїв Крут і УПА. Нас ніхто не змушував це робити. Ми свідомо об’єднувалися для майбутніх дій. Були готові. І готували.
Від вічевого права до розстріляного Відродження, від “Просвіти” до шестидесятників, від Революції на Граніті до Картонкових майданів. Попри століття окупаційних режимів українці завжди виходили і говорили все, що вважають за потрібне.
Це неможливо створити штучно, як не намагались політтехнологи роками. Не рахуватись з українцями, які впевнені, що вийшли за справедливість і майбутнє, неправильно і небезпечно. Яник підтвердить.
Дуже важливо, щоб ті, кому суспільство надало право тимчасово керувати країною, чули людей, або принаймні пояснювали свої кроки. Інакше люди приймуть свої рішення і не всім це може сподобатись. Ми не болота, ми не “маленькі гвинтики”.
В такій довгій війні надія на перемогу і покарання ворога має дуже велике значення. Надія і чесність. Бо війна завжди не справедлива, а брехня вбиває так само, як куля.
Мені сьогодні подзвонив з позиції мій учень, якого я навчав два роки тому. Втомлений, злий, командує підрозділом в званні старшого солдата, але говорить мені “їх потрібно знищити всіх, інакше вони вб’ють наших жінок і дітей”. Він проходить свій шлях, розуміючи навіщо і для чого. І в нього є надія, що він колись обніме своїх трьох діточок і дружину..
Жодна нація, я впевнений, не витягнула б роки такої війни, а ми не просто “тягнемо”, ми набираємось досвіду, з кров’ю і сльозами. І надіємось, що у нас є майбутнє. Яке прямо зараз в тилу стає найсильнішою нацією Європи.
Я дякую молодому поколінню за сміливість відстоювати свою позицію попри всі ризики і я щасливий, що сьогодні вони це можуть робити без загрози бути битими беркутами і засудженими за сфальшованим справами. Для мене сьогодні це одне з досягнень, за яке я боровся і воював. Я щасливий, що бачу результат на площах міст. Я пишаюсь своїми учнями, які сьогодні тримають фронт.
Це і є моє відношення до подій в країні. Бо для мене персоналії не мають великого значення. Мені байдуже на ім’я найманого менеджера. Мені важливо, щоб він працював на країну, а сьогодні виключно на Перемогу. Інакше ми зникнемо з карти світу.
Честь Героям, які віддали життя за Незалежність.
Слава Україні!
