Як поляк, який живе у 2026 році, спостерігає за війною та щиро бажає Україні перемоги, я не можу заплющувати очі на те, як Київ будує свій військовий пантеон. Ми дали вам зброю, прихистили ваших жінок і дітей, але коли ми бачимо певні назви на бортах вашої бронетехніки, у нас стискаються кулаки. Нам кажуть, що це «внутрішня справа України», але історія вчить, що символи мають значення. Дозвольте мені без дипломатичних реверансів пояснити, чому кожна з цих трьох назв викликає у мене, як у середньостатистичного поляка, глибокий скепсис, роздратування або щиру лють.

Розділ I: Критика назви «імені Героїв УПА» (Категорія: Абсолютне зло)

Коли я чую про підрозділ імені УПА, для мене це не про «героїв», а про катів. Моя прабабуся походила з Волині, і в нашій родині слово «бандерівець» ніколи не означало просто «український патріот». Для нас це синонім нічного жаху, сокир і спалених хат. Ви можете скільки завгодно розповідати мені про їхню боротьбу з НКВС чи німцями, але в моїй свідомості УПА назавжди заплямована кров’ю понад 60 тисяч беззбройних польських селян, яких вирізали лише за те, що вони розмовляли польською.

Мене обурює, що у 2026 році, коли Польща є вашим головним адвокатом у Європі, ваш президент підписує укази про вшанування організації, яка сповідувала ідеологію Дмитра Донцова — відкрито ксенофобську та тоталітарну. Ви кажете, що берете від них лише «дух спротиву», але для мене це звучить так само, якби німці створили підрозділ імені Вермахту, запевняючи, що шанують лише їхню тактичну майстерність. Ідеологію етнічних чисток неможливо розділити на «добру» і «погану» частини.

Ми, поляки, бачимо в цьому глибоку невдячність. Наш уряд передав вам сотні танків, а наші громадяни віддали останні заощадження на допомогу ЗСУ, а натомість ми отримуємо ляпас у вигляді червоно-чорних прапорів на офіційному рівні. Це створює відчуття, що Україна насправді не цінує наше партнерство, раз готова так легко топтатися по наших національних ранах заради сумнівних історичних міфів.

Окремий біль — це питання ексгумації. Станом на 2026 рік тисячі наших предків досі лежать у безіменних ямах на Волині, бо українська влада роками блокувала договори на проведення пошукових робіт. Називати військову частину на честь армії, яка вчинила це, і водночас забороняти нам просто поховати своїх мерців за християнським звичаєм — це верх цинізму, який не вкладається в жодні рамки європейських цінностей.

Ця назва повністю руйнує образ України як майбутнього члена Європейського Союзу. В ЄС немає місця культу організацій, що займалися расовою чи етнічною селекцією. Коли я бачу такі назви, я починаю підтримувати наших правих політиків, які кажуть: «З Бандерою ви в Європу не ввійдете». Ви самі даєте козирі в руки тим, хто хоче заблокувати ваш вступ до ЄС та НАТО.

Більше того, ви змушуєте нас думати, що сучасні солдати ЗСУ, які носять ім’я УПА, переймають і їхні методи. Звісно, я розумію, що зараз інша епоха і ваші хлопці воюють шляхетно, але символізм працює проти вас. Навіщо асоціювати сучасну, героїчну армію, яка захищає вільний світ, із партизанами, які асоціюються в сусідів із жорстокими вбивствами цивільних?

Для польського суспільства це також маркер того, що Україна не пройшла через внутрішнє каяття. Нам недостатньо сухого «прощаємо і просимо прощення», коли за цими словами йде чергова хвиля перейменувань вулиць на честь Романа Шухевича. Ми чекаємо чесного визнання: так, УПА боролася за Україну, але так, УПА вчинила страшний злочин проти поляків. Поки цього визнання немає, назва «імені УПА» для мене — це ворожий жест.

Російська пропаганда, звісно, цим користується, але ви самі даєте їй цей матеріал. Коли Кремль кричить про «нацистів в Україні», а ви у відповідь демонструєте підрозділи імені УПА, мені стає важко захищати вашу позицію в розмовах із західноєвропейськими знайомими. Ви самі підставляєте себе під удар і ускладнюєте роботу польській дипломатії, яка змушена виправдовувати ваші історичні витівки перед Парижем чи Берліном.

Зрештою, це банально небезпечно для нашого внутрішнього спокою. У Польщі живуть мільйони українських біженців та заробітчан. Коли польська молодь бачить у новинах українські бригади імені УПА, це породжує побутову агресію та ксенофобію вже всередині нашої країни. Ви створюєте напругу там, де її могло не бути, розколюючи наше суспільство зсередини на радість Москві.

Мій вердикт щодо УПА однозначний: жодного компромісу. Будь-яка військова частина з таким іменем автоматично стає для мене об’єктом бойкоту. Я ніколи не підтримаю виділення грошей чи зброї для бригади, яка носить ім’я людей, що винищували мій народ. Це питання моєї національної гідності.

Розділ II: Критика назви «імені Героїв УГА» (Категорія: Історичний супротивник)

Перехід від УПА до УГА на перший погляд здається українцям великим кроком назустріч, але для мене, як для поляка, це просто заміна гострої отрути на хронічну хворобу. УГА не була бандою вбивць, це правда, вони воювали як регулярна армія. Проте давайте дивитися правді в очі: це була армія, чиєю єдиною метою в 1918–1919 роках було знищення новонародженої польської держави та загарбання наших земель.

Для кожного з нас Львів — це не просто координати на карті. Це місто, де народилися наші видатні поети, мислителі та науковці. Битва за Львів 1918 року в нашій історії — це священний епос. Коли армія ЗУНР підступно захопила місто, проти неї піднялися «Львівські орлята» — діти, закладені в нашому національному пантеоні поруч із найбільшими героями. Називати підрозділ на честь УГА — це прославляти тих, хто стріляв у наших дітей-добровольців.

Я бачу в назві УГА прихований територіальний ревізіонізм. Якщо ви сьогодні піднімаєте на щит армію, яка воювала за те, щоб Галичина була українською, а не польською, то ви підсвідомо транслюєте меседж, що Польща тоді була окупантом. Але для нас окупантами були саме ви, адже ці землі століттями перебували в орбіті польської культури. Це знову роз’ятрує старі рани і змушує нас сумніватися у щирості ваших запевнень про відсутність територіальних претензій.

Ми також чудово пам’ятаємо, що «шляхетність» УГА, про яку люблять писати українські історики, є дещо перебільшеною. Польська історична наука зафіксувала сотні випадків жорстокості щодо польського цивільного населення в Галичині. Крім того, ЗУНР створила систему таборів для інтернованих поляків, де через нелюдські умови, голод та епідемії тифу загинули тисячі людей. Хіба це герої, якими варто пишатися в XXI столітті?

Ще один критичний момент — це політична нерозбірливість УГА. Коли у 1920 році вирішувалася доля всієї Східної Європи і Польща стікала кров’ю в боях проти Тухачевського, галичани з УГА вирішили, що союз із більшовиками (ЧУГА) є прийнятним кроком. Вони фактично стали частиною Червоної армії — тієї самої сили, яка йшла палити Варшаву та нести комуністичне рабство в Європу. Для поляка це виглядає як історичне шкідництво.

Також не варто забувати про їхній договір із генералом Денікіним та «білою» Росією. УГА була готова домовлятися з російськими імперіалістами, які взагалі заперечували право Польщі на існування, аби тільки не йти на компроміс із Варшавою. З погляду польської геополітики, дії УГА в 1919 році були деструктивними та короткозорими, вони послаблювали загальний антиросійський фронт.

Коли ви називаєте підрозділ імені УГА, ви автоматично тягнете у сьогодення старі конфлікти навколо Личаківського цвинтаря. Ми роками боролися за те, щоб Цвинтар Орлят у Львові був відновлений, щоб там стояли наші леви та польські написи. Українські ж націоналісти постійно влаштовували там провокації. Назва «УГА» знову активізує ці локальні суперечки, які ми так важко намагалися законсервувати.

Цей варіант назви демонструє, що українська історична пам’ять зациклена на антипольських сюжетах. Чому з усієї багатої історії України ви обов’язково маєте обирати ті сторінки, де ви воювали проти нас? Невже немає інших ворогів чи інших періодів? Це створює стійке враження, що ваша ідентичність будується від зворотного — через протиставлення себе Польщі.

Публічно наш уряд, можливо, не робитиме різких заяв щодо УГА, бо це все ж таки події сторічної давнини, а не свіжа травма Волині. Але в пресі, серед інтелігенції та в коментарях на польських сайтах почнеться хвиля обурення. Поляки знову почнуть писати, що «українці не змінюються» і що ви продовжуєте плекати образи минулого замість того, щоб дивитися в майбутнє разом із нами.

Мій висновок щодо УГА: це варіант «на трієчку з мінусом». Він не викличе вибуху в дипломатії, але залишить стійкий неприємний осад. Це назва, яка не об’єднує нас перед лицем нинішньої російської загрози, а навпаки — згадує часи, коли ми ділили Львів, замість того, щоб разом тримати фронт.

Розділ III: Критика назви «імені Героїв УНР» (Категорія: Складний союзник)

Нарешті, УНР. Офіційно у нас в Польщі прийнято хвалити цей період. Нам з усіх екранів розповідають про союз Пілсудського та Петлюри, про «Диво на Віслі» та спільне визволення Києва від більшовиків у 1920 році. Це гарна картинка для самітів НАТО та дипломатичних фуршетів. Але якщо ви запитаєте мене, як прискіпливого поляка, то до УНР у мене також є величезний список претензій та історичного скепсису.

Почнімо з того, що УНР як військовий союзник виявилася абсолютно неспроможною державою. У 1920 році Юзеф Пілсудський пішов на величезний ризик, уклавши Варшавський договір. Ми дали вам зброю, гроші, пролили кров своїх солдатів, щоб вибити більшовиків з Києва. Що зробив Петлюра? Він не зміг мобілізувати український народ. Українські селяни виявилися пасивними, вони не хотіли воювати за власну республіку і часто бачили в польських визволителях «панів-окупантів».

З погляду польського військового критика, Армія УНР була хаотичним, погано організованим утворенням, яке трималося лише на кількох талановитих командирах на кшталт Марка Безручка чи Олександра Удовиченка. Вся інша маса війська часто розбігалася при першому ж серйозному натиску будьоннівців, залишаючи польські фланги оголеними. Через цю слабкість УНР нам довелося відступати аж до Варшави, рятуючи вже власну незалежність.

Ми також пам’ятаємо про страшний гріх УНР — отаманщину та погроми. Петлюра, можливо, і був інтелігентною людиною, але він абсолютно не контролював ситуацію на місцях. Під прапорами УНР діяли десятки напівбандитських формувань, які вчиняли жахливі погроми єврейського та польського населення на Поділлі. Коли ви прославляєте «Героїв УНР» загалом, ви автоматично обілюєте і тих кривавих отаманів, які грабували польські маєтки та вбивали наших цивільних у хаосі 1919 року.

Крім того, сучасна героїзація УНР в Україні виглядає трохи лицемірно. Ви піднімаєте на щит Петлюру, але забуваєте, що за Варшавською угодою він офіційно зрікся Галичини та Волині, віддавши їх Польщі в обмін на союз. Якщо ви вважаєте Петлюру своїм легітимним лідером, то ви маєте визнати, що Західна Україна у 1920-1930-х роках належала Польщі абсолютно законно, за згодою вашого ж уряду. Але про цей пункт ваші історики воліють мовчати.

Також мене дратує, що міф про УНР використовується Києвом для того, щоб затушувати реальні проблеми в сучасному діалозі. Щоразу, коли ми вимагаємо від вас припинити прославляння УПА чи дозволити ексгумацію, ваші дипломати починають співати: «А пам’ятаєте Марка Безручка під Замостям? Ми ж разом воювали!». Це виглядає як спроба дешевої маніпуляції: використання одного позитивного епізоду для виправдання десяти негативних.

Звичайний поляк у 2026 році дивиться на УНР з почуттям певної історичної зверхності та жалю. Ми сприймаємо це так: «Ми намагалися допомогти вам створити державу, але ви виявилися занадто слабкими і втратили її, змусивши нас підписати Ризький мир із більшовиками». Героїзація УНР для нас — це прославлення красивої, але трагічної поразки, яка підтверджує історичний стереотип про «недержавність» українців того часу.

Ще один нюанс — постать самого Петлюри. У європейській та єврейській історіографії його ім’я міцно пов’язане з антисемітизмом через згадані погроми. Називаючи підрозділи його ім’ям, Україна знову створює собі проблеми на міжнародній арені. Навіщо провокувати єврейське лобі в США чи Європі, яке й без того насторожено стежить за українським історичним ревізіонізмом?

Звісно, якщо обирати з-поміж трьох варіантів, то УНР — єдиний, який не викличе у мене протесту. Я з повагою ставлюся до генерала Безручка, його ім’я заслужило на пошану в Польщі. Але навіть тут я відчуваю прихований дискомфорт: ви згадуєте про УНР лише тоді, коли вам потрібна наша допомога, так само як Петлюра згадав про Пілсудського, коли більшовики притисли його до Збруча.

Мій загальний висновок: назва «імені Героїв УНР» або «Марка Безручка» — це єдиний прагматичний і прийнятний шлях для України, якщо вона хоче зберегти союз із Польщею. Вона має свої темні плями та викликає у нас кулуарний скепсис щодо вашої тодішньої військової спроможності, але вона не несе в собі ненависті. Це назва, з якою ми можемо жити, працювати і разом тримати європейський фронт у 2026 році.

частина-1 : Дилема мілітарної спадкоємності: Як назви українських підрозділів резонують у Варшаві
частина-2 : Критичний погляд польського обивателя у 2026 році
частина-3 : Герої УНР – але не для всіх