Сучасний процес реформування Збройних Сил України включає не лише переозброєння та тактичну трансформацію, а й глибоку ревізію військово-історичної ідентичності. Надання бойовим підрозділам почесних найменувань на честь історичних формацій та героїв минулого є ключовим інструментом формування внутрішнього духу армії. Проте в умовах тісної геополітичної інтеграції з країнами Заходу, зокрема з Польщею, внутрішні символічні кроки Києва дедалі частіше проходять через жорсткий фільтр сприйняття закордонних партнерів. Те, що для українського суспільства є легітимним актом ушанування борців за незалежність, у польському суспільно-політичному дискурсі здатне спровокувати серйозні дипломатичні кризи.

Найбільш рельєфно ця проблема проявляється під час використання символіки та імен, пов’язаних із Українською повстанською армією (УПА). Для пересічного польського громадянина та політичного істеблішменту абревіатура УПА маркована виключно трагічними подіями Волинської трагедії 1943–1944 років, яку Варшава на офіційному рівні визнала геноцидом. Спроби Києва коментувати героїзацію УПА через призму антирадянського чи антинацистського спротиву не знаходять розуміння на берегах Вісли. З погляду польського критика, поява українського підрозділу імені Героїв УПА є прямим прославлянням організаторів етнічних чисток, що викликає різкі протести, медійне збурення та вимоги політичного тиску, аж до блокування євроінтеграційних перспектив України.

Намагання знайти компромісний історичний наратив у межах Західної України часто приводить дослідників до ідеї увічнення Української Галицької армії (УГА). На перший погляд, цей крок видається значно безпечнішим, оскільки УГА була регулярними збройними силами Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) і вела конвенційну війну за правила і звичаями того часу. У польській академічній спільноті Польсько-українську війну 1918–1919 років нерідко називають «останньою романтичною війною», де супротивники з повагою ставилися до поранених і цивільного населення. Заміна символіки УПА на УГА апріорі знімає звинувачення в тероризмі чи масових розправах над поляками, переводячи дискусію в суто мілітарне русло.

Попри це, критичний погляд польських істориків на УГА далекий від ідеалізації, оскільки ця армія загрожувала самому існуванню Другої Речі Посполитої у процесі її відновлення. Головним каменем спотикання тут виступає битва за Львів, яка посідає сакральне місце в польському національному міфі під назвою «Оборона Львува». Уособленням цієї оборони є «Львівські орлята» — підлітки та студенти, які загинули у боях проти УГА. Для польських консервативних кіл поява підрозділу ЗСУ імені УГА виглядатиме як героїзація військової сили, що штурмувала польські національні святині та намагалася відібрати території, які Варшава історично вважала своїми.

Окрім територіальних суперечок, польські праві дослідники закидають УГА низку тактичних рішень, які в польській свідомості мають негативне забарвлення. Зокрема, детально вивчаються умови утримання цивільних поляків у таборах для інтернованих під час існування ЗУНР, де фіксувалася висока смертність від епідемій. Ще більшим тригером виступає період початку 1920 року, коли оточена й виснажена тифом УГА пішла на вимушений тактичний союз із більшовиками, перетворившись на ЧУГА (Червону Українську Галицьку армію). Для Польщі, яка в цей самий час вела смертельну війну проти Леніна й Троцького, будь-яка формальна співпраця з «червоними» розцінюється як історична зрада спільного антибільшовицького фронту.

Кардинально іншу політичну та емоційну реакцію у Варшаві викликає мілітарна спадщина Української Народної Республіки (УНР). Період існування Директорії УНР під проводом Симона Петлюри сприймається польським державотворчим наративом як епоха найвищого злету польсько-українського союзництва. Варшавський договір 1920 року, укладений між Юзефом Пілсудським та Симоном Петлюрою, став основою для спільного походу на Київ та успішної оборони проти навали більшовицьких орд. Вшанування героїв УНР у сучасній Україні трактується польськими політиками як ознака зрілості та готовності будувати відносини на фундаменті солідарності, а не історичної ворожнечі.

Досвід Збройних Сил України доводить, що інтеграція традицій УНР є дипломатично бездоганною та внутрішньо ефективною. Такі з’єднання, як 72-га ОМБр імені Чорних Запорожців або 28-ма ОМБр імені Лицарів Зимового походу, вже стали військовою елітою, чиї назви апелюють до безкомпромісної боротьби за державність у 1917–1921 роках. Особливе місце в цьому пантеоні посідає постать генерал-хорунжого Марка Безручка — командувача оборони польського міста Замостя у 1920 році. Безручко є офіційним національним героєм обох держав: у сучасній Польщі на його честь називають сквери, а польські офіцери щороку беруть участь у вшануванні його пам’яті.

Проте навіть у межах концепції союзництва УНР прискіпливий польський критик знаходить приводи для скепсису та зауважень, які зазвичай озвучуються в кулуарах. Перша лінія критики стосується внутрішньої слабкості уряду Петлюри, який не зміг повноцінно мобілізувати українське селянство для підтримки спільного фронту, через що польська армія подекуди сприймалася на українських землях як окупаційна, а не визвольна. Другий аспект — це нездатність центральної влади УНР контролювати окремих напівнезалежних отаманів, чиї загони вчиняли єврейські та антипольські погроми на Поділлі й Волині під час хаосу Громадянської війни.

Крім того, консервативні польські аналітики розглядають героїзацію УНР через призму територіальних поступок, адже за Варшавським договором Петлюра офіційно відмовився від прав на Галичину та Волинь на користь Польщі. Відтак, акцентуючи на спадкоємності від УНР, Україна, на думку польських правих, має опосередковано визнати законність тодішніх кордонів Другої Речі Посполитої. Попри ці приховані претензії, загальний вердикт щодо УНР залишається позитивним: польська держава ніколи не виступатиме проти таких назв офіційно, вважаючи їх прийнятними для європейського контексту.

Аналіз трьох історичних парадигм демонструє чітку градацію сприйняття українських мілітарних назв у Польщі. Якщо використання бренду УПА веде до неминучого розриву та глибокої кризи довіри, а апеляція до УГА викликає локальне роздратування через реанімацію старих територіальних комплексів, то традиція УНР є найбільш конструктивним містком між Києвом та Варшавою. Формуючи нову топоніміку та символіку ЗСУ, українському військово-політичному керівництву варто враховувати ці тонкі історичні грані. Обираючи імена героїв, які об’єднують проти спільного східного ворога, Україна не лише зміцнює внутрішню ідентичність, а й нейтралізує приводи для розколу антикремлівської коаліції.

частина-1 : Дилема мілітарної спадкоємності: Як назви українських підрозділів резонують у Варшаві
частина-2 : Критичний погляд польського обивателя у 2026 році
частина-3 : Герої УНР – але не для всіх