Явище суржику, що зустрічається в українському суспільстві, не є природним явищем, аналогічна технологія громадської інженерії впроваджувалася росіянами також у Білорусі – назва її “трасянка”. Це, беззаперечно деструктивне, явище існує настільки давно, що більшістю українців сприймається як щось звичне, органічне та природне, хоч й неприйнятне. Однак, саме суржик активна дійова особа багатьох мовних утисків та перепалок, якщо не сказати більше.
Що таке власне суржик? Чи це властивість виключно “хуторян”, “селюків” та “колхозників”? Чи виникає суржик сам собою й, чи є він маркером розумової відсталості?
По-перше, явище суржику можна зустріти лише в Україні, росіяни у своєму мовленні ніколи не послуговуються українськими словами. Отже, це ознака того, що суржик – явище не природне, а таке, що виникло у процесі прихованої, але потужної воєнної методи – асиміляції. Асиміляцію застосовують завойовники тоді, коли населення окупованої території не проявляє активно спротиву і піддається упокоренню, справно сплачує данину та готове розслабитись й виконати усі забаганки нападника. Тоді окупант пом’якшує знищення упокорених військовим шляхом та переходить до латентного терору захопленого населення.
По-друге, суржик не є ознакою розумової відсталості й будь-яких інших фізіологічних чи ментальних порушень. Подібне переконання, знову ж таки, активно нав’язується окупантом представникам захопленого населення з метою встановлення певного правила переваги, де чим вправніше ти володієш російською мовою, тим ти розумніший. Це безплатний та дуже дієвий принцип здійснення влади росіян над українцями. З іншого боку, найбільш сильно висміюються не ті особи, що говорячи російською подекуди вставляють українські слова, а ті, хто серед українського говору, намагаючись вирватися з-поміж “хуторян” включає не до місця російські викривлені слова усюди де лише тільки може. Це становище збоку росіян підтримується жорсткими репресіями україномовних, створенням соціального дисбалансу, коли російськомовні займають вищі позиції у професійній сфері, отримують більшу грошову винагороду за свою працю тощо.
Маркування українців “хуторянами” і “селюками” – це ще одна знахідка “братського” російського народу задля глибшого проникнення російської ідентичності у побут українців. Одночасно практикуючи фізичне знищення української інтелігенції, спотворення української культури та політичне переслідування незгодних українців, росіяни додумалися ще й висміювати кожного, хто бодай якимось чином, хоч вдома, на побутовому рівні, намагався зберегти пам’ять про своє коріння, чіпляючись за мовну практику. Так, блямба хуторянства, як чогось ницого й соромного була піднесена російською совєтською владою, вписана у кінематографі, літературі, естрадному жанрі, у публіцистиці до такого ступеня, що й до сьогодні продовжує свою брудну справу – приниження українців.
Явище суржику можна та нагально потрібно досліджувати. Бажано, аби кожен українець, кожна українка усвідомили суть суржику та вибудували до нього таке ставлення, котре дозволить припинити вікову ретравматизацію в суспільстві, зупинить вшанування російського язика та поверне право кожного обирати свою рідну українську мову (не мову, якою говорили у сім’ї, а мову роду) без страху бути винищеними в поколіннях. Цей процес має відбуватися не лише на рівні добровільного та потужного прагнення повернути собі вправного володіння українською мовою – мовою свого роду, цей процес має початися зі зцілення болючої рани призирства до самих себе, припинення погоні за усім російським.
