Триває війна з Росією. Україна перетворюється на руїну і несе величезні втрати: кров і життя кращих своїх синів і дочок. Кровожерливий монстр Росія не припиняє й інформаційну війну як складник гібридної війни. Вся Україна – це арена цієї війни. Не оминає вона і Хмельниччину.
Восени 2022 року в обласному центрі відбувся «круглий стіл» на тему: «Національна освіта і національно-патріотичне виховання – запорука нашої перемоги у війні з Росією». В ході роботи КС виступив один з учасників і повідомив, що у київському видавництві «Портал» вийшла книга Ярослава Грицака «Подолати минуле: глобальна історія України». Додав, що книга ця – нове слово в історії України… Якась частина присутніх на КС людей, у тому числі директори бібліотек міста погодилися придбати цю книжку, не дивлячись на її ціну: понад 700 гривень за примірник. Підкупляли регалії автора: український історик, публічний інтелектуал, професор Українського католицького університету, почесний доктор Національного університету «Києво-Могилянська академія», колишній викладач Гарвардського і Колумбійського університетів…
Довелося знайти час і прочитати. І хоча вже до заголовку виникало питання: «навіщо долати минуле?», – все ж я почав читати книжку з упередженою повагою до автора. Бо осліплювали Гарвард, Колумбія, Києво-Могилянська академія… Однак у процесі читання з кожною сторінкою ставлення до автора змінювалось: поставала людина недоброзичлива, людина, яка не те що не любить українців, а має до них незрозумілу стійку неприязнь. І цю свою неприязнь він раз по раз підкріплює фактами спотвореними або ж надуманими. Закінчуючи читати, я вже тримав у руках книжку – пазл, який доповнював помпезну антиукраїнську картину, писану акад. Толочко П., акад. Білодідом, «пісатєльом» Бузиною О., докт. Яневським Д. Але, віддавши належне авторові, зауважу, що його книга – центральний пазл у цій картині. Бо що, наприклад, Бузина? – Нахабне осквернення наших святинь… А тут – доктор, професор, публічний інтелектуал, Гарвард, Колумбія… Під завісою війни, коли вся увага спрямована на фронт збройний, на інформаційному фронті з’являється російський «гумконвой» від українського історика, який, начебто й побіжно, але твердо і послідовно стверджує всі московинські імперські напади на наш народ. Тож книга Грицака Я. «Подолати минуле…» – памфлет на українців, на їх (наше) прагнення до свободи, на їх безкінечні жертви на цьому шляху, на їх страхітливу по величині і муках ціну, яку вони (ми) сплатили в минулому і сплачують сьогодні, аби відірватися «у смертнім леті на чужім крилі» (В. Стус) від цього крила, нарешті – аби вибороти своє природне право бути.
Книжку подано як роздуми автора над минулим, сьогоденням і майбутнім України, проте вона мало схожа на роздуми. Переважно автор карбує незаперечні (на його думку) присуди й імперативи для всіх верств населення України. Книжка широко рекламується в інформаційних мережах, де в анотаціях ставлять запитання: «Для кого ця книжка?» – і відповідають: «Для молоді». А ректор Українського католицького університету додає, що вона для таких, хто хоче думати і розвиватися. Але як же тоді ця молодь буде розвиватися й думати, коли книжка містить неправдиву інформацію про українців та Україну, наклепи та образи на них, сумнівні твердження й висновки, звичайні банальності та вихваляння росіян (московитів). Головний напрямок книги – переконати читача, що у всіх наших невдачах винні самі українці: малоосвічені, ледачі і… жорстокі. Неправильний діагноз породжує неправильне лікування, тож книга не допомагатиме молодому поколінню, а, навпаки, буде спантеличувати його та збивати з правильного шляху.
Описувати (коментувати) кожне зауваження чи незгоду – дуже витратна за часом справа, та й чи варто, однак, щоб не бути голослівним, на деяких зупинюся.
Неправдива інформація.
Сторінка 97. Автор пише про події 1492 року. Давно вже з літопису відома держава «Україна», однак в описах Грицака її нема й у згадці: місцеве плем’я черкасів і козаків (степові розбійники) захопило і знищило турецький корабель. І лише аж через два століття з’являється (за Грицаком) Україна. Значить, думає молодий читач, Козаччина – явище не українське… Але це – не правда.
С. 183. Юрист Рафаел Лемкін, який ввів у науковий обіг поняття «геноцид», дає визначення одному з видів геноциду. Це «насильне накладання етнічної моделі народу поневолювача на етнічну модель поневоленого народу». Тут нема прямого фізичного вбивства, як це було у 1932 – 33 роках (голодомор), тут насильно створюють такі умови, коли на окремій території України поневолювача більше і він витісняє звичаї й мову поневоленого народу. Це добре знали і російські царі, і російські більшовицькі вожді. У спустошені українські хати влітку 1933 року вони завозили російських селян-мародерів із російських областей, а вже в наші часи ешелонами вивозили нашу молодь «на стройки п’ятилетки», а в Україну ввозили ешелони росіян «для братской помощи». Особливо старались «старшие братья» завозити своїх у ті міста, звідки поширювався український дух (українська національна ідея): це Київ, Запоріжжя, Канів. Умань. Останніми роками (1980-і) будівники імперії взялися за Львів. 1989 року мені один львів’янин із сумом говорив: «Ще років десять – і Львів стане як Донецьк»…
В «українського історика» Грицака механізм нищення українського зовсім інший, і винні в цьому… самі українці: українські міста ставали російськими, бо, мовляв, ледачі українські селяни не хотіли йти працювати на фабрики й заводи, а більшовицьке керівництво вимушене було завозити селян із російських губерній. Зовсім не так. Більшовицьке керівництво завозило селян із російських губерній, щоб захопити український простір.
С. 249. Кількість жертв голодомору – понад 10 млн людей (десять!), а не «близько 4 млн, як пише професор УКУ.
Моє село Ілляшівка, що на Хмельниччині, розміщене у верхній частині Волино-Подільської височини. Через село протікають два струмки (потічки), з обох боків цих струмків стоять хати, в них мої земляки. На своїх садибах вони час від часу копають ями (під льох, під гичку, підмурок під хлів тощо). Свого часу вчитель історії Михайло Ягодзінський цікавився цими «розкопками», там він знаходив переважно посуд. Знаходив посуд довоєнного періоду, часів Наполеона, періоду Київської Руси, часів ранніх слов’ян і… Трипільської культури. Я сумнівався. Тоді вчитель мені пояснював: дивись, тут два струмки – ідеальне місце поселення, тут завше жили люди. Це правда. Хтось колись на них нападав, від когось вони ховалися в ліси, але знову поверталися до своїх хат. Це мої пращури. І раптом професор УКУ заявляє, що я не маю підстав вважати себе корінним жителем: «Жоден народ, який мешкає тут, не може заявляти про свою етнічну чистоту та автохтонні права» (с. 57). Бо, бачите, «український історик» твердить, що територія України була таким собі інтернаціональним готелем: прийшов, поселився, трохи пожив, виселився, пішов далі… Тож ночували тут гуни, авари, угри, болгари, таври, готи і багато інших… Побули та й пішли. А якщо хтось там затримався і живе сьогодні, то він не має ніяких прав на цей готель…
Наклепи на українців та образи.
«Українці жорстокі» (с. 86, 170, 201, 252).
Як на мене, то найбезглуздіший наклеп на українців – що вони жорстокі. Я знаю міру своєї жорстокості, жорстокість моїх батьків, дідів і прадідів, своїх односельців. Як приклад – про моїх сусідів. У часи ІІ Світової війни шлях німецьких військових частин пролягав через наше село, і вони зупинялися на відпочинок у центрі села (коло Хреста). Був серпень, на людських городах уже була молода картопля, німецькі солдати залазили в городи і своїми лопатками шпортали її. Звісно, вони далеко не заходили, і щоразу шкодили лише одній господині, город якої був при дорозі. З часом німці так «допомогли» копати картоплю, що постала загроза залишитися на зиму без їжі. А в хаті двоє старих батьків і троє малих дітей… При черговому візиті жінка виходить на город до німця і починає говорити з ним:
– Та відступись ти на кілька ступнів туди далі і шпортай в Лівошки, бачиш, там не зачепана, а мою ви скоро всю викопаєте…
Німець, звісно, тієї мови не тямить, а вважає, що господиня виганяє його з городу, знімає ґвинтівку і починає лякати: «Schlisen!».
Ця жінка – наша близька сусідка, і по війні я слухав цю її розповідь, бачив її злість на тих німців, і, здавалося, мала б вона під ту пору атомну бомбу – вона б її в них запустила… Але фронт потягся далеко на схід, німці вже на городі кривд не робили, і все те забулося. Так рік за роком – і вже весна 1944-го. Жінка йде у Старокостянтинів пішки по сіль, а коли повертається назад, то зустрічається з німецькою колоною, яка відступає. Колона потрапила під обстріл радянської авіації. Літаки полетіли, колона пішла далі. Але під одним телеграфним стовпом сидить молоденький німець і плаче. Ця обставина (молоденький, та ще й плаче) геть роззброїла жінку. Вона присідає біля нього, дістає те, що купила в місті з харчів, підгодовує солдатика і жестами умовляє його доганяти своїх, бо ті (показує на схід) тебе вб’ють.
Минули десятки років, довелося набачитись усякого, а образ української жінки, яка, забувши все, хоче допомогти чужій дитині (бо ж плаче), у мене раз по раз постає перед очима. Якби світ був добрим, із цієї жінки можна було б писати святий образ. Але світ не такий. У неї не тільки шпортають картоплю, в неї постійно забирають усе: хліб, мову, історію… Бо знають, що це безпечно: вона добра, вона не тримає зла, вона ніколи не прагне помсти, з нею так можна…
Такі ж «жорстокі» українці Карпат, Вінничини і Донбасу… Можливо, Грицак добросовісно цитує польських чи єврейських авторів про жорстокість українців? Там це є. Насправді – це наклеп.
«Козаки – це соціальні бандити» (с. 111).
Чи були безхатьки на Майдані у Києві в час Революції Гідності? Були. Але якщо зробити висновок, що вони були рушійною силою в подіях кінця 2013 – початку 2014 років, це буде брехня і наклеп на тих святих наших співвітчизників, які піднялися за Свободу. Так само і з Козацтвом. Знаю своїх людей, знаю їх ставлення до злодіїв і бандитів, я ще застав традиційний замок (колодку) на дверях хати, коли господарі надовго йшли з неї: це спертий на вхідні двері віник… То невже цей народ за сотні років створив би тисячі пісень, в яких із любов’ю оспівував козаків як своїх захисників, якби вони були «соціальні бандити»? Це наклеп професора на нашу національну форму самоорганізації і самозахисту.
Західна Україна – «мало цивілізований та відсталий закуток» (с. 252). Десятки науковців світового рівня походять із цієї частини України, там Іван Полюй відкрив дельта-промені, які німецький винахідник Рентген застосував у медицині, що обумовило революцію у діагностиці.
Молодий читач, який міркує, знайде у книжці несподівану інформацію і про гітлерівську владу. Виявляється, були в неї й… позитиви. Так, 30 червня 1941 року у Львові націоналісти створили Українську державу, і зразу почався масовий антиєврейський погром. Нацистська влада розігнала її: найактивніших бандерівців арештувала, частину розстріляла. Далі наш «інтелектуал» робить висновок: «…саме нацистська влада могла перешкодити ОУН стати повноцінною фашистською організацією (с. 268).
Ставлення (потрактування) автора до визвольної боротьби під проводом ОУН та УПА заслуговує якщо вже не ордена від Путіна (як це отримав акад. Толочко), то, щонайменше, георгіївську стрічку. ОУН і УПА оббрехані. Не можу сказати, що зроблено це у традиціях російської пропаганди – там вкрай жорстко і лайливо. У Грицака – ласкаво. Але смисл той самий. Якщо росіяни говорять: «В украинских буржуазних националистов – нацистских пособников руки по локти в крови», то в Грицака – «одна з найганебніших сторінок в українській історії» (с. 284). Я спілкувався з багатьма оунівцями і воїнами УПА, перебуваючи в радянському концтаборі на початку 1970-их років. Цим людям, які відбували свої 25-річні терміни ув’язнення, не було ніякого сенсу щось приховувати від мене чи спотворювати. «Так, говорили вони, були факти насильства щодо євреїв зі сторони окремих повстанців з УПА, і мали вони індивідуальний характер на побутовому чи соціальному ґрунті. Масового насильства, та ще й організованого Проводом, не було. Так, командування УПА організовувало насильства проти поляків (рейд підрозділів УПА по польських селах), але вже після того, як вояки Армії крайової разом із цивільними поляками пройшлися зі зброєю по українських селах. У Грицака-навпаки. Починаючи з літа 1944 року, органи НКВД створили понад 160 (!) диверсійних груп, які під виглядом воїнів УПА вривалися в села і здійснювали страхітливі за жорстокістю вбивства. Незабаром на місце злочину прибували вже не переодягнені енкаведисти, документували вчинені вбивства і приписували їх партизанам УПА. Звідси, напевно, і брав дані Грицак.
Вихваляння росіян.
Невідомо з якого дива «український історик» сипле компліменти росіянам. Не інакше, аби розвіяти чи хоча б розбавити те враження від сьогоднішніх їх спадкоємців, які завозили в Україну снаряди і міни своїми… «гумконвоями», а нині проявляють небачений, незбагненний «гуманізм» у складі окупаційної армії і демонструють давно небачену дикість і гірше, ніж звірину, жорстокість.
Дізнаємося, що у ХІХ столітті була «трансформована російська культура із провінціальної у велику світову» (с. 158), а вже на час 1937 – 38 років «Росія мала за собою стару світову культуру» (с. 250) на відміну від України – «мало цивілізованого та відсталого закутку» (с. 252).
А «у Радянському Союзі дійсно можна було мати щасливе дитинство» – стверджує «укр. історик». І тут стає доречним пояснення, що книга написана для молоді. Бо хто посміє таке сказати мені, чиє дитинство пройшло у Радянському Союзі? А з молодих – хтось, може, й повірить… (с. 323).
По всьому тексту книжки росіяни, на відміну від українців, добрі і хороші… Автор розуміє, що неможливо обійти трагічні сторінки в російсько-українських відносинах, але ж тут… росіяни не причетні: постійно чинилися злочини проти нашого народу до 1917 року, але ж то були царі (росіяни їх знищили), постійно чинилися злочини (геноцид) за часів СРСР, але ж то були більшовики (росіяни від них відмовились), тисячами гнали наших чоловіків без зброї на німецькі танки і кулемети, але ж то був Сталін…). Сьогодні чиняться страхітливі, звірячі злочини, але ж то Путін, подумає молодий читач, до кого апелює автор.
Банальності.
Широко розрекламоване «нове слово» Грицака містить чимало надто простих тверджень, які ще й виділяються в тексті великим шрифтом. Напр., на с. 382 професор УКУ, насміхаючись із поразок Українців у боротьбі за свободу і незалежність, пропонує видати «велику тонку книжку «Список усіх успішних українських революцій» і тут же повчає, як має бути по-справжньому: «Щоб революційні реформи вдалися, треба, щоб у значної частини суспільства склався правильний набір цінностей». Тобто щоб прочитати книжку, треба знати букви.
Або на с. 391: «Дослідження цінностей показують, що молоді люди, які провели кілька років за студентською партою, за набором цінностей відрізняються від тих своїх ровесників, які після школи зразу пішли на роботу». Повністю погоджуємося, що відрізняються, але, для цікавості – скільки закордонних грандів освоєно, аби в результаті «дослідження цінностей» отримати такі «фундаментальні» висновки?
Решта сторінок, за деякими винятками, містять сумнівні твердження і висновки, у яких виразно відчувається неприязнь до українців (прямо і натяками), повторюються російські наративи про те, що ми не нація, недонарод і Україна – недодержава. В усіх наших невдачах і бідах винні самі українці: мало цивілізовані, жорстокі, відсталі, злочинні, запеклі ксенофоби… Всі кремлівські правителі усіма силами старались вкласти таке у свідомість українців, аби применшити їх життєву активність, посіяти зневіру у свої сили… Такі дії росіян мали привести їх до мети – витіснити українців з України і захопити їх життєвий простір. Яку ж мету ставить «український професор», повторюючи російські ярлики, я не знаю, можу лише здогадуватись.
Далека і чужа людина.
Під час читання раз по раз складається враження, що автор прибув до нас дуже здалека, прочитав кілька книжок російських, польських і єврейських авторів, та й гайда повчати «мало цивілізованих і відсталих українців»… Не буде ж людина, більш-менш обізнана в українських справах, стверджувати, що «Шелест втратив свою посаду через свої «власні амбіції у боротьбі за владу» (с. 333), шо «молоді люди, які слухали рок по транзисторах, були такими ж дисидентами, як і шестдесятники» (с. 336). А вже твердження, що «українство ніколи не притіснялося в російській імперії і в СРСР» (с. 159), а у шістдесятників в СРСР «було відчуття захищеності» (с. 324), виглядають геть цинічно. Про Гриценкову «захищеність» В. Стус у вірші на пам'ять Алли Горської писав: «Усім нам смерть судилася зарання…».
Не піддаю сумніву наукові звання автора книжки, однак особисто не вважаю Я. Грицака ні «українським істориком», ні «публічним інтелектуалом».
Коли той, хто береться писати про Т. Шевченка і, вочевидь, не знає (чи не розуміє, чи зумисне не хоче знати) його, то таке дратує. Для Грицака Шевченко – поет. Говорити, що Шевченко – поет, і ставити крапку, – це все одно, що, розповідаючи про Миколу Амосова, сказати, що на ньому гарно сидів костюм, і цим обмежитись. Автор розуміє, що заперечити чи не помічати Шевченка він не зможе, але й погодитися, що «від нього зайнялось і запалало» (Є. Маланюк) теж не хоче. Знаходиться він на с. 166, де жирним виділяє свій «винахід»: «Біографія і творчість Шевченка засвідчують, що українська ідея постала внаслідок експорту західних ідеологій». Тепер у професора все на своїх місцях, бо хіба може «мало цивілізований і глухий закуток» мати свого Пророка і світового Генія? Та й за те, чого Шевченко досяг, хай завдячує ще й тому, що в нього… батько рано помер, бо аби жив, то Шевченко «до кінця свого життя» так і пас би ягнята за селом (с. 87). А вже те, що Шевченко після С. Наливайка, Б. Хмельницького, І. Мазепи, І. Гонти і М. Залізняка міг закликати народ до визвольної боротьби і без експорту західних ідеологій, автор не бачить, він вбачає лише плагіат.
Картати українці за їхні «ганебні і найганебніші» злочини, повчати їх, як жити далі, і не помічати при цьому Шевченкову формулу нашого національного буття (згадати минуле, а не подолати, повернути свою гідність і йти далі у світовому історичному процесі нарівні з іншими народами), то просто незрозуміло і ставить під великий сумнів задекларовану мету книжки.
«Публічному інтелектуалові», який по усій книзі стверджує розповсюджену мантру про те, що у всіх невдачах винні самі українці, варто було б корегувати свої переконання з висновком І. Драча, виголошеним 1993 року на Міжнародній конференції по голодомору: «Перший урок, який уже стає невід’ємною складовою свідомості українця, полягає в тому, що в Росії ніколи не було, немає і поки що не передбачається іншого інтересу в Україні, ніж винищення до решти, до ноги, до пня української нації». Натомість у Грицака: «малоросів в Росії ніколи не притісняли»… (с. 159).
«Український історик» Я. Грицак (слідом за ще одним «українським істориком»: Яневським Д., – який твердить, що український народ складається із 60-ох (!) окремих різних етносів), раз по раз «розкидає» по тесту твердження про «поліетнічність» українців і приходить до висновку, що «в українців не було і не могло бути національної ідентичності» (с. 253). А це зовсім не так.
Навесні 1945 року родини лемків (етнічна група українців, які жили у західних районах етнічних кордонів України) насильно депортували із Лемківщини в Сибір. Микола Горбаль (це відомий шістдесятник) ще хлопчиком зі своїми батьками був у складі насильно депортованих. Зазвичай, їх везли у товарних вагонах. По якомусь часі в дорозі Миколин батько відчув, що поїзд їде по мосту, виглянув і покликав Миколу. На руках підняв його до вікна (продухи) вагона і загукав: «Синоцю! Синоцю! Дивися – це наш Дніпро!». Влітку 1972 року студент Уманського сільськогосподарського інституту Богдан Чорномаз був арештований органами КДБ, в листопаді відбувся у Черкасах суд. На суд приїхала мати Богдана із Тернопільщини. «А Дніпро тут протікає? – запитала вона у Богданової нареченої. – Я хочу побувати там». Діставшись на дніпровський міст, вона довго дивилась на річку, а потім тихо промовила: «Це справді велика ріка нашої великої України». Знаю багато подібних розповідей, які свідчать, що наш народ, зазнавши татаро-монгольської навали 1240 року і опинившись у різних державах, пам’ятав, хто він, прагнув і боровся за об’єднання, тримався за все, що об’єднувало, в нашому випадку – і за географічний фактор: річку Дніпро. І після цього нам будуть розповідати, що в українців не було й не могло бути національної ідентичності (с. 253), а вже в наші дні «складно очікувати, що доярка з Полтавщини, селянин із Закарпаття, шахтар із Донбасу, літературний критик із Києва чи студент зі Львова або Харкова могли мати щось спільне, крім того, що народилися в той самий час і жили в кордонах однієї республіки (с. 329).
Книжка має безліч прикладів непослідовностей і суперечностей на зразок: «В країнах Заходу комунізм впав під власною вагою. Їм незалежність впала з неба. Україна входить в їх число» (с. 339). Через одну – дві сторінки вже пише: «Україні незалежність не впала з неба». То яке ж читати?..
У Грицака візитівкою різних етносів служить їхнє ставлення до євреїв. «Публічний інтелектуал» мав би дещо по-іншому трактувати їх, адже ж євреї – не лакмусовий папірець, по якому визначають ту чи іншу речовину. Євреї – досить чисельний етнос, вони – суб’єкт суспільних процесів і, як і всі інші, повинні нести відповідальність за свої дії. Сьогодні на рівні держав досягнуто порозуміння між українцями та євреями – будувати відносини між двома народами, дивлячись на майбутнє. Однак є окремі групи, яким це не до вподоби, і вони ліпше продовжували б протистояння, аби постійно тримати українців «у вєчном долгу». Грицак помітно старається догодити чи сподобатися саме такій групі. Бо: і українці в Австро-Угорщині поставили вимогу визнати євреїв окремою нацією, і законодавство УНР було зразковим щодо євреїв, і Праведників світу найбільше серед українців, і соціологічні опитування вже в наші дні показує, що Україна – найбільш дружня до євреїв, але вердикт «українського історика» залишається незмінним: «Українці здобули міфічну репутацію антисемітів» (с. 201), «Україна – батьківщина анти сіонізму» (с. 92)…
Перекручені і вивернуті події сучасності.
«Шістдесятники» не мали зв’язків із передвоєнними й воєнними українськими націоналістами» (с. 329). Видумка автора. Навіть мене Євген Сверстюк 1970 року водив на розмови до Бориса Антоненка-Давидовича.
Не багатовікові демократичні традиції українців, а «боротьба регіональних кланів за владу привела Україну до демократії» (с. 380). Здається, ще ніде боротьба за владу не приводила до демократії.
Як позитивну динаміку в сучасній економіці, Грицак називає рух капіталу зі Сходу на Захід і констатує: «Війна на сході України прискорила цей процес» (с. 385). Тож яке благо нам вказує професор УКУ? Криваву війну.
«Факт, що СРСР переміг Німеччину, переконував у перевазі соціалізму» (с. 326). Хіба що комсомольців на політзаняттях міг переконати цей «факт», і то лише під час тих занять.
«Цією вірою (у комунізм) були перейняті майже всі шістдесятники» (с. 326). Маячня.
«Українська еліта допускалась до управління імперією двічі у XVIII і після Сталіна» (стр. 362). – Це якби я писав «Глобальну історію Туреччини», то міг би написати, що українці там керували військовими підрозділами на тій підставі, що там були яничари.
Книга Я. Грицака складається не лише з одних випадів проти України. Можна натрапити на сторінки, де можна погоджуватись з автором, зокрема, розділ «Мрія» (стр.395), але вони ніяк не перекривають загальної атмосфери неприязні автора до нашого народу і нашої держави. А штрикати народ стусанами, та ще й за надуманими приводами і в час коли він стікає кров’ю у нерівній битві з московською ордою – це вже поза всіма етичними рамками.
Закінчення.
На завершення задамся двома питаннями. Перше: Чи буде помічена ця книжка у нас, чи залишиться мертвим вантажем на полицях наших бібліотек, подібно до «творів» «пісатєля» Бузини і «доктора» Яневського? Іншими словами – чи буде у неї читач? Прикро, але він буде. Були ж свого часу прихильники Данилка (Вєрка Сердючка) і «95-го кварталу». Що приваблювало їх? Адже ж примітивний, вульгарний гумор у перемішку із хамством… А приваблювало осміювання української мови і всього українського: культури, історії, держави… Тож будуть і тут – ця категорія громадян у нас хоч і набагато поменшала, але не перевелася.
Чи буде ця книжка помічена на Заході? Думаю, що буде. І через розбіжності у тих же цінностях. Сьогодні, як ніколи раніше, нас єднає із Заходом однакове поцінування свободи і незалежності. Але й Західне суспільство – не однорідне. Хай не значна, але якась частина Західного суспільства вірна демократичним цінностям до моменту, поки вони забезпечують їм комфортне життя (існування). Якщо ж цій частині починає хотітися більшого, вони готові поступитися цими цінностями. І американський журналіст Волтер Дуранті, і англійський письменник Бернард Шоу сповідували демократичні цінності, але з часом їм захотілось більшого, і вони перестали бачити і голодомор, і масові репресії в СРСР. Якась, хай незначна, частина західного суспільства готова купляти російську нафту і газ, незважаючи на те, що на них українська кров. Ця частина західного суспільства оцінить книжку Грицака.
Як маємо ставитись до книжки ми, кому болить доля свого народу і своєї держави? Демократичні традиції українців мають багатотисячолітню історію. Це й елементи справжнього парламентаризму в Київській Русі (віче), це і тривалий історичний період, коли в нас існував практично демократичний устрій (Козацька держава, Запорізька Січ), це й перша у світі Конституція: Конституція Пилипа Орлика. Сюди ж – і наші сучасні Майдани. У нас не будуть судити чи переслідувати за книжку. Але ж і мовчки дивитися, як хтось усередині країни паплюжить державу і народ, теж не випадає. Вважаю, що громадськість щоразу має реагувати: ставити мітки. В цьому випадку книга має бути з міткою: «Український католицький університет, історик Я. Грицак. Будьте пильні! Токсично!».
К. Матвіюк,
м. Хмельницький, грудень 2022 року.
