Ще з Афгану я знав, на собі відчув, що совкові генерали ніколи не рахують втрати. І це не “генеральське”. Це менталітет суспільства, де “баби нарожают”. Потім я це спостерігав в усіх війнах, в яких воював проти мскалів. Вони взагалі не розуміють, що таке цінність людського життя, як явище, і своїх і чужих. І якщо є можливість вбити/зруйнувати/вкрасти/зґвалтувати – вони це роблять з задоволенням і пишаються цим.

В свій час світ “проковтнув” воєнні злочині кремля в Ічкерії. Було вигідно “не помітити” геноцид цілого народу. Тим більше, що кремль спирався на зрадників, які і “домовилися” і сьогодні продовжують “плідну співпрацю”. Те ж саме в Грузії, Придністров’ї.

Нічого нового. Від періоду “куркулів” та “басмачів” завжди були “правильні” представники народів. Від Фінляндії до Будапешта, від Праги до Афганістана… І ми не стали виключенням. І колись, і сьогодні. Крим же спрацював? Донецьк-Луганськ частково теж. Місцеві “царьки”, і навіть кілька олігархів, в 2014-м готові були гратись в цю гру “на прохання трудящих”… Хоча я не про це.

Я про настрої і готовність до довгого і важкого шляху. Ми ще не перемогли. Далеко не перемогли. Не потрібно себе обманювати. Не потрібно чекати поки х-ло помре, чи якісь протести на росії щось зупинять. Рсню зупинить і відкине за держані кордони тільки зброя в руках українських бійців. Це аксіома.

Я впевнений, що з 140 млн, чи скільки їх там, 100 будуть “вболівати” за їх перемогу, відповідно за нашу поразку. Саме з таким формулюванням. За перемогу. Бо “вєлікій народ не может проиграть”! Діди ж … Проте жодного руського фронту не було в другу світову, але було чотири!!! українських. Хоча це теж інша історія.

Всі протести там не про припинення війни і вивід військ, а про “неналежне оздоблення солдат”. Якби чмобікам давали все нове і в достатній кількості, то жодного зойку не було б. Рсня впевнена, що має повне право прийти до нас, щоб “рятувати”, себто вбивати.

Так, партнери нам дають зброю. Так, ми мотивовані. Так, у нас трохи краще з командуванням, ніж у них, але не настільки принципово, як хотілось би. Але ми знаємо, що і навіщо ми робимо. І будемо це робити. До останньої воші.

Нас чекає дуже важкий рік. Важкий і кривавий. Їх багато. Вони мають ще достатньо снарядів, патронів, бомб. Мені байдуже, як зветься і якого року гвинтівка, з якої вбили мого побратима. Розумієте? І сміятись над їх дибільним виглядом можна, але недооцінювати – небезпечно. І потрібно мати на увазі, що вони з іншого світу. Точніше з темряви.

Сьогодні Різдво по звичному для мене стилю. Сумне Різдво. І Водохреще теж буде по старому, 19 січня. І буде 9-та річниця Кривавого, на Груші. А потім інші дати, написані кров’ю побратимів в Третіх Визвольних Змаганнях. І будуть підтягуватись дати Перших і Других. Як нагадування.

2023 рік додає ще один рік до літопису нашого спротиву. Літопису мрій і заповітів. Мрій, з якими йшли на смерть заради великої цілі. Заповітів, які ми сьогодні маємо можливість виконати.

Вбити звіра. Звільнити землі. Побудувати Незалежну. Назавжди.

Працюємо.

Микола Бондар, головний сержант, боєць ЗСУ, отаман “Труханівська Січ”

Слава Україні!