Еліна Чернова — українська інженерка, громадська діячка та активістка родом із Харкова, яка наразі мешкає в Німеччині та є єдиною представницею України в Інтеграційній раді (Integrationsrat) Дюссельдорфа. Вона понад двадцять років займається організацією освітніх і міжкультурних проєктів для дітей та сімей із міграційним досвідом, зокрема масштабного фестивалю KinderKulturTage, а після початку повномасштабного вторгнення активно підтримує українських біженців, захищає інтереси громади на комунальному рівні та популяризує українську культуру в Німеччині.

Окрім своєї професійної та соціальної діяльності, вона також відома як мати українського журналіста, фотографа та режисера Мстислава Чернова, автора оскароносного документального фільму “20 днів у Маріуполі”.

Сьогодні ми зустрілися з Еліною для того, щоб поговорити про її важливу місію у столиці німецької землі НРВ (Норд-Рейн-Вестфалія). Нашим читачам важливо дізнатись, як її єдиний український голос в Інтеграційній раді Дюссельдорфа, щодня виборює інтереси наших співвітчизників, руйнує проросійські наративи у європейських кулуарах та допомагає молодому поколінню українців зберегти живий зв’язок із Україною.

Ми просили Еліну розповісти про її шлях від харківської інженерки до впливової громадської діячки в Німеччині, про виклики культурної дипломатії в часи війни, а також про те, як це — бути мамою, яка виховала свого сина Мстислава Чернова, котрий, одним з небагатьох (всього четверо українців отримували високу відзнаку) досяг найвищої нагороди у сфері кінематографа й отримав “Оскара”.

Про шлях із Харкова до Дюссельдорфа, культуру, відповідальність і роботу в Integrationsausschuß

Як Ви опинилися в Німеччині? Звідки приїхали, які були обставини переїзду?

Я родом із Харкова. До Німеччини приїхала через поєднання сімейних і професійних обставин, а також із бажанням відкрити нові перспективи в житті. Дуже швидко знайшла практику, а завдяки цьому — і роботу за фахом інженера.

Освітні та культурні проєкти для дітей і сімей з міграційним досвідом з’явилися пізніше, коли народився мій третій син. Це було 23 роки тому. Для мене прикладом завжди був Харківський Палац дитячої та юнацької творчості, де навчалася я сама, а також мої старші діти — Марина і Мстислав.

Згодом моєю щоденною роботою стала підтримка українців і українок, які вимушено опинилися в Дюссельдорфі.

Ви з Харкова — як це вплинуло на Ваше життя й роботу у Дюссельдорфі?

Харків — мегаполіс зі швидким темпом, сильною освітньою й культурною традицією. Це навчило мене системності, партнерству й відповідальності за спільноту.

Моя робота у сфері телекомунікацій у Харкові сформувала дисципліну, відповідальність, уміння працювати в команді та бути готовою діяти 24/7. Цей досвід став важливою основою моєї професійної діяльності в Німеччині. Саме ці навички я перенесла у свою професію та в організацію проєктів у Дюссельдорфі, де точність, командна робота й системний підхід залишаються ключовими принципами моєї роботи.

Про Вашого сина Мстислава Чернова і «Оскар». Як Ви, як мама, переживали його шлях?

З гордістю й з великою тривогою. Його роботи отримали багато призів та відзнак. Я люблю його не за нагороди, а за чесність, людяність і відданість професії — навіть у найекстремальніших умовах. Для мене важливо, що його робота не просто приносить визнання, а захищає правду, гідність і життя людей. Це найвища цінність, яку може мати будь-який митець і журналіст.

Чи є у Вас онуки? Чи відчуваєте особливу відповідальність перед майбутніми поколіннями?

Так, я маю сім онуків. Незалежно від особистих обставин, я відчуваю відповідальність і перед усіма дітьми нашої громади. В усіх проєктах я дивлюся на результат через призму майбутнього покоління — безпека, освіта, культура, можливості.

Українські діти — особливі. Багато з них мріють повернутися додому — до своїх батьків, дідусів і бабусь, до шкільних друзів і вчителів в Україні. Ці діти — наша надія. Вони відбудовуватимуть і розвиватимуть Україну після війни, привезуть із собою європейський досвід, знання та міжнародні зв’язки. Саме в них — найбільша надія нашого майбутнього. Вони потребують особливої підтримки, щоб не лише інтегруватися у німецьке суспільство, а й зберегти свою українську культуру, мову та живий зв’язок із Україною.

Integrationsausschuß — офіційний орган при міській раді, що представляє інтереси мігрантів. Що це означає на практиці? Як реально приймаються рішення?

Integrationsrat — це офіційний орган при міській раді, який представляє інтереси людей з міграційним досвідом і бере участь у формуванні місцевої інтеграційної політики.

На практиці Integrationsrat займається важливими комунальними питаннями, які безпосередньо впливають на життя мешканців міста, зокрема:

• інтеграція та мовна освіта;
• підтримка дітей і молоді;
• соціальна підтримка сімей;
• робота з біженцями;
• боротьба з дискримінацією та расизмом;
• культурні та міжкультурні проєкти;
• участь мігрантів у громадському житті міста;
• питання співпраці між громадськими організаціями та міською владою.

Integrationsrat може подавати рекомендації, ініціювати обговорення, звернення та політичні пропозиції до міської ради й профільних комітетів. Хоча остаточні рішення ухвалює міська рада, активна позиція Integrationsrat часто впливає на формування міської політики та підтримку інтеграційних і соціальних проєктів.

Для мене особливо важливо, щоб голос української громади був почутий у цих процесах — не лише як голос людей, які потребують допомоги, а як активної частини європейського демократичного суспільства. Нещодавно була, наприклад, доповідь про новий проєкт від Stadtarchiv Düsseldorf про «гастарбайтерів» — молодих людей у віці від 6 до 24 років, яких примусово вивезли до Німеччини для роботи. Це були сотні тисяч молодих людей, про яких ми маємо пам’ятати. Я порушила аспекти примусової праці українців, які досі часто розмиваються під узагальненим поняттям “радянських громадян”, і наголосила на важливості відновлення історичної справедливості щодо нашої ідентичності в німецьких архівах.

У Дюссельдорфі — одна з найбільших рад такого типу в Німеччині. Яку частку у раді складають українські представники? Чи впливає кількість на якість роботи та вплив?

Я єдина українка там. Українці представлені, але, на мою думку, ще недостатньо. Кількість має значення, тому що в демократичних структурах важливо, щоб громада мала свій голос і могла брати участь у прийнятті рішень.

Водночас дуже важливими є професійність, активність і готовність брати відповідальність. Навіть один активний представник може реально впливати на процеси, якщо працює системно та послідовно.

Чи всі українські колеги у раді дійсно патріотично налаштовані? Наскільки поширена розмита або проросійсько-толерантна риторика?

Позиції людей можуть відрізнятися. Для мене важливо, щоб у питаннях війни та прав людини існувала чіткість і відповідальність. Я вважаю принципово важливим прямо говорити про російську агресію проти України та підтримувати людей, які постраждали від війни.

Іноді можна почути дуже обережну або розмиту риторику, особливо коли люди бояться конфліктів чи намагаються зберігати «нейтралітет». Але для багатьох українців війна — це не абстрактна політика, а особистий досвід втрат, евакуації та небезпеки.

Чи є у складі ради росіяни? Яка їхня роль? Чи відчуваєте тиск або конкуренцію з їхнього боку?

У складі ради є представники різних громад, у тому числі й російськомовних. Для мене важливо не походження людини, а її позиція щодо демократії, міжнародного права та поваги до інших.

Звичайно, під час обговорень бувають різні погляди та політичні суперечки. Іноді відчуваються спроби применшити відповідальність росії або представити війну як “складний конфлікт без винних”. Я вважаю, що в демократичному суспільстві дуже важливо не допускати розмивання фактів та поширення дезінформації.

Толерантність та відсутність расизму — базові принципи роботи Integrationsrat. Чи можуть вони бути порушені у контексті війни?

Толерантність і повага до людей є надзвичайно важливими принципами. Водночас толерантність не повинна означати байдужість до агресії, насильства чи пропаганди.

Я переконана, що демократичні інституції повинні стояти на боці міжнародного права, людської гідності та захисту людей, які постраждали від війни. При цьому дуже важливо зберігати повагу до кожної людини незалежно від її походження.

Які інтереси мають бути представлені на розгляд міської ради негайно?

По-перше, безпека та психологічний захист українців, які втекли від війни.

По-друге, підтримка інтеграції через освіту, мовні курси, дитячі та молодіжні проєкти.

По-третє, протидія дезінформації та підтримка демократичних цінностей у міському середовищі.

І дуже важливо, щоб українців сприймали не лише як отримувачів допомоги, а як активних учасників європейського суспільства, які мають власний досвід, професійні знання та можуть робити внесок у розвиток міста.

Ви традиційно приділяєте увагу дітям та молоді. Чи плануєте цього року організовувати дитячо-молодіжний фестиваль? Які цілі ставите як організатор?

Так, ми будемо організовувати дитячо-молодіжний фестиваль і надалі. У нинішніх умовах це не питання традиції, а скоріше відповідальності. Моя мета — захистити право українських дітей на культуру, мову й самовираження.

Фестиваль — це не просто розвага, а простір, де діти можуть відчути підтримку, безпеку й силу своєї ідентичності. Як організатор, я роблю все можливе, щоб цей простір залишався відкритим, безпечним і побудованим на взаємній повазі.

Яка основна мета цього фестивалю тепер, у час війни? Кого він об’єднує?

Основна мета фестивалю під час війни — підтримка дітей, збереження української культури та створення простору взаєморозуміння. Фестиваль об’єднує українських дітей і молодь, а також дітей та родини з багатьох інших країн, які живуть у Німеччині та підтримують ідеї миру, взаємної поваги й культурного діалогу.

Якими подіями у рамках фестивалю Ви особливо пишаєтеся? Що Вас надихає?

Я пишаюся кожним виступом дитини, яка, попри війну, страх і втрати, виходить на сцену й говорить світу: «Я є. Я з України». Мене надихає їхня внутрішня сила. Особливо зворушують історії дітей, які втратили дім або рідних, але знаходять у фестивалі підтримку, друзів і можливість знову відчути себе впевнено.

Складні ситуації. Минулого року під час фестивалю KinderKulturTage під час виконання «Червоної калини» пролунало «Слава Росії». Як Ви оцінюєте цю реакцію з точки зору толерантності?

Для багатьох українців такі вигуки під час української пісні, особливо в умовах війни, є дуже болючими та сприймаються як прояв неповаги й провокації. Я вважаю, що культурні заходи, де присутні діти та родини, повинні залишатися безпечним простором взаємної поваги.

Водночас я хочу підкреслити, що цього року у KinderKulturTage взяли участь близько 1200 дітей з різних країн світу — України, Німеччини, Індії, Китаю, Монголії, Грузії та інших країн. І ми дуже пишаємося тим, що фестиваль пройшов у мирній атмосфері, без конфліктів і з великою взаємною підтримкою між дітьми та родинами.

Детальніше про ситуацію з неприпустимою поведінкою на фестивалі КінТоп, від почитателів російської агресії, читайте за посиланням: https://kolo.media/1770/

Чи змінилося ставлення російської публіки до українців на фестивалі за час повномасштабної війни?

Досвід буває різним. Частина людей демонструє підтримку та солідарність з Україною, за що ми дуже вдячні. Водночас іноді трапляються й випадки неповаги до української символіки чи культури.

Ми намагаємося будувати наші заходи на принципах взаємної поваги, безпеки та підтримки дітей і сімей, які пережили війну. Для нас дуже важливо, щоб українські діти могли відчувати себе гідно, безпечно та вільно висловлювати свою культуру й ідентичність.