Сьогодні я хочу розповісти про три речі. Перша — що таке НВІМУ і як він виник. Друга — як улаштована наша мережа філій, бо це, на мій погляд, найцікавіше в нашій структурі. І третя, головна — навіщо військовий музей молодій людині і що ми можемо запропонувати підлітку, який приходить до нас без особливого ентузіазму.
Почну з простого питання: що ми взагалі збираємо.
Наш музей має найповнішу в Україні колекцію предметів, що стосуються збройної боротьби українців за власну державність.
Але я хочу підкреслити одну річ, яка відрізняє нас від класичного зброярського музею. Ми не просто показуємо зброю. Ми пояснюємо, чому, коли і проти кого вона застосовувалася. Гвинтівка сама по собі — це предмет. Гвинтівка в контексті — це історія людини, яка її тримала, і рішення, яке ця людина ухвалила.
І ще одне завдання, яке ми ставимо собі зараз. Ми знаходимо, досліджуємо і зберігаємо предмети, які в майбутньому поясняють, яким чином армія, фактично демілітаризована між 1991 і 2014 роками, змогла стати однією з найефективніших у Європі. Ми фіксуємо це сьогодні, бо через двадцять років відповіді на це питання доведеться шукати саме в музейних фондах.
Історія музею коротша, ніж здається. Він заснований у 1995 році як Центральний музей Збройних Сил України — відомчий заклад для військових.
Перша публічна виставка відбулася 14 червня 1998 року й називалася «Витоки», охоплювала період з 1917 по 1991 рік. На відкритті була присутня Олена Отт-Скоропадська, донька гетьмана Павла Скоропадського. Для музею, що виріс із радянської структури, це був символічний момент.
А 15 січня 2010 року Указом Президента музей отримав статус національного й нинішню назву.
Окремо варто сказати про те, з чого починалася колекція. Її основу заклали прапор 3-ї Залізної дивізії Армії УНР, переданий патріархом Мстиславом у 1992 році, та артефакти від українських ветеранів із Канади і США. Тобто фізична пам’ять про Визвольні змагання поверталася в Україну з діаспори — там вона зберігалася сімдесят років, поки тут її не можна було навіть згадувати.
Музей збирає предмети Революції Гідності, АТО і анексії Криму — тобто ми почали документувати цю війну не в 2022 році, а значно раніше, коли ще не було зрозуміло, що саме ми документуємо.
З травня 2022 року працює постійно оновлювана виставка про повномасштабне вторгнення. Слово «оновлювана» тут ключове: це не закінчена експозиція, вона змінюється разом із подіями.
Окремий напрям нашої роботи — участь у місії «Евакуація-200», пошук та ідентифікація загиблих захисників. Музей є її співзасновником. Це та частина роботи, яка не має нічого спільного з експозицією, але без неї важко говорити про пам’ять чесно.
Ще один аспект — наша колекція знищеної російської техніки, найбільша в Україні.
Але вона не лише в Україні. Наші експонати виставлялися в Нідерландах, Литві, Латвії, Естонії та Німеччині. На слайді ви бачите естонський проєкт «Murdmatu kood», виставку в Берліні та експозицію українського музею за кордоном.
Це важлива функція, про яку рідко думають: музей працює як інструмент комунікації із західними суспільствами. Підбитий танк на площі європейського міста пояснює за п’ять хвилин те, на що дипломатам потрібні місяці.
Тепер про структуру. НВІМУ — це центральний музей у Києві плюс шість регіональних філій.
Це не типова музейна мережа, де філії дублюють головний заклад у меншому масштабі. У нас кожна філія має власну історію, власну спеціалізацію і власну аудиторію. Луцьк, Первомайськ на Миколаївщині, Івано-Франківськ, Полтава, Севастополь і наш меморіал на Чернігівщині.
Я коротко пройдуся по кожній, бо разом вони показують, наскільки різними можуть бути формати військового музею.
Волинський регіональний музей — Луцьк
Єдиний військовий музей такого профілю в Західному регіоні. Створений 1999 року за наказом Міноборони з ініціативи громадської організації «Джерела» — тобто знизу, а не згори.
На подвір’ї — понад 70 одиниць техніки та озброєння просто неба. Всередині чотири тематичні зали: від Революції Гідності до повномасштабного вторгнення.
Окремо відзначу, що при музеї працює власна військово-історична бібліотека. Для дослідника це означає, що туди можна їхати не тільки дивитися, а й працювати.
Музей Ракетних військ стратегічного призначення
Це, мабуть, найбільш незвичайний об’єкт у нашій мережі. Подібних музеїв у світі лише два — другий у США.
Він заснований у 2000 році на базі реальної бойової позиції 46-ї ракетної дивізії. Збережено підземний командний пункт і шахтну пускову установку глибиною тридцять п’ять метрів. Ракети РС-22 несли тут чергування з 1989 по 1999 рік.
Найсильніше враження справляє те, що відвідувач може спуститися вниз і сісти на місце офіцера бойового чергування. Це вже не розповідь про історію, це фізичне перебування в ній. І для підлітків, за нашими спостереженнями, такий досвід працює набагато сильніше за будь-яку вітрину.
Меморіальний комплекс «Пам’яті героїв Крут»
Тепер про філію, в якій працюю я.
Меморіал стоїть на місці бою 29 січня 1918 року. Юнаки-кадети під командуванням сотника Аверкія Гончаренка затримали більшовицький наступ на кілька діб — і ця затримка мала прямий політичний наслідок для визнання УНР.
Але я хочу говорити не про сам бій, а про модель роботи. Наш меморіал — це приклад того, як регіональна філія працює з місцевою громадою і школами. У нас три опори: робота з громадою, наукові дослідження спільно з істориками, і візуальні реконструкції та освітні продукти, розраховані саме на підлітків.
І тут я переходжу до висновку, який вважаю ключовим для сьогоднішньої розмови. Саме цю модель меморіальних філій можна адаптувати для об’єктів пам’яті на деокупованих і прифронтових територіях. Там є місця боїв, там є громади, і там гостріше, ніж будь-де, стоїть питання, хто і як розкаже про те, що сталося.
Карпатський військовий музей — Івано-Франківськ
Одна з найстаріших філій, і водночас найцікавіший приклад переосмислення.
Музей відкрито 1966 року як музей бойової слави 38-ї загальновійськової армії. Тобто це радянський заклад із радянською концепцією. Після 1991 року його зміст був повністю переглянутий.
Сьогодні він висвітлює військову історію Прикарпаття від Галицько-Волинської держави до сьогодення, а окрема експозиція присвячена Легіону Українських січових стрільців.
Це показує, що радянську музейну спадщину не обов’язково руйнувати — її можна перечитати.
Музей важкої бомбардувальної авіації — Полтава
Авіаційний музей просто неба на території колишньої стратегічної авіабази. Створений 2016 року на аеродромі, який діє ще з 1920-х років.
Тринадцять виставкових залів, відкрита стоянка авіатехніки та «Алея прапорів ЗСУ».
Тематично він виходить за межі суто військової історії: там розповідають про операцію «Френтік» 1944 року і про внесок України в освоєння космосу.
І окремо відзначу річ, якою варто пишатися: екскурсії проводяться англійською, німецькою, шведською та китайською мовами. Це рівень, до якого більшості наших музеїв ще йти.
Центральний військово-морський музей — Севастополь
Ця філія фізично недоступна з 2014 року.
До окупації Криму вона висвітлювала історію Військово-морських сил України в Севастополі. Оригінальна будівля та фонди залишаються під контролем окупаційної адміністрації.
Але інституція не зникла. Вона реконструйована й сьогодні працює як дослідницький проєкт з підводної археології українських вод.
Я показую цей приклад не для того, щоб завершити на сумній ноті. Навпаки: це доказ того, що музей — це не будівля. Музей — це люди, фонди й напрям досліджень. Якщо забрати будівлю, робота може тривати.
Навіщо музей молоді
І тепер головне питання: навіщо це все молодій людині.
Моя відповідь така: військовий музей — не сховище артефактів, а інструмент просвіти й дослідження. Через предмети, особисті історії, щоденники, через види зброї різних періодів можна дослідити і минулі, і сьогоднішні події. Для нації, яка тут і зараз виборює право на існування, це не абстрактна вправа.
Ми спираємося на три принципи.
Перший — емоційне залучення. Особисті історії конкретних людей, а не абстрактні дати й цифри. Підліток не запам’ятає, скільки багнетів було в полку. Він запам’ятає лист, який хтось не встиг дописати.
Другий — автентичність. Безпосередня зустріч із реальним предметом підсилює довіру до розповіді. У світі, де будь-яке зображення можна згенерувати, справжня річ набуває нової ваги.
Третій — інтерактивність. Формати, розраховані на молоду аудиторію: ігри, майстер-класи, «жива історія». Не лекція, а участь.
Якщо говорити про схожість, або відмінність, нашого музею з світовою практикою, то ось чотири приклади — я підбирала їх так, щоб кожен ілюстрував окрему проблему, з якою стикається НВІМУ, а не просто був великим музеєм.
Німеччина: Військово-історичний музей Бундесверу (Дрезден)
Найкорисніший для вас кейс, бо це історія переосмислення, як і у вашій філії в Івано-Франківську, тільки радикальніша.
Будівля почала життя як арсенал, потім була Саксонським армійським музеєм, потім нацистським військовим музеєм, потім радянським і східнонімецьким. Після об’єднання Німеччини уряд не знав, що з цією інституцією робити, і просто закрив її, оголосивши міжнародний конкурс на реконструкцію.
Даніель Лібескінд виграв конкурс і розітнув класичний фасад арсеналу велетенським сталевим клином. Форма не випадкова: основа клина повторює контур воронки від бомби, а вістря спрямоване на орієнтир, яким користувалися союзницькі бомбардувальники. Студія Лібескінда формулює задум так: відкритість нового фасаду символізує відкритість демократичного суспільства й контрастує з жорсткістю старої будівлі, що уособлює авторитарне минуле.
Головне тут не архітектура, а концепція. У центрі експозиції не техніка, а людина й питання про причини та наслідки війни й насильства. Понад 10 000 експонатів подають різні точки зору й долі, а самі об’єкти трактуються як складники культурної історії насильства. Музей визначає себе як простір для дискусії про роль війни й армії в минулому, теперішньому та майбутньому.
Для тези про молодь це прямий аргумент: військовий музей може бути місцем запитань, а не відповідей.
Франція: Музей армії (Будинок інвалідів, Париж)
Приклад того, як великий класичний музей реформує себе зсередини.
Музей створено 1905 року, він має найбагатшу колекцію військової історії у світі — близько 500 000 предметів від бронзової доби до XXI століття, понад 1,2 мільйона відвідувачів на рік, сьоме місце за відвідуваністю серед французьких музеїв.
З 2021 року триває проєкт «Мінерва». Перша черга відкрилася 14 липня 2024 року: новий вхід, оновлений прийом відвідувачів і маршрут, присвячений історії самого Будинку інвалідів. Роботи велися 13 місяців, не закриваючи музей.
Найцікавіше для вас — що заплановано далі. До 2029–2030 років відкриються три нові маршрути: про збройні сили та військові зобов’язання Франції, про період після 1945 року від холодної війни до сьогодні, і — найпоказовіше — «Колонізація, деколонізація: спільна історія».
Тобто найбільший військовий музей країни свідомо бере найнезручнішу тему власного минулого й робить її окремою постійною експозицією. Ще одна деталь, яку варто вкрасти: у новому просторі є формат «почесний гість», коли особа з військового, мистецького, наукового чи політичного світу обирає один-два предмети з фондів і говорить через них.
Британія: Імперські воєнні музеї
Найближчий структурний аналог НВІМУ, бо це теж мережа філій під однією інституцією: головний музей у Лондоні, Кабінети Черчилля, HMS Belfast, Даксфорд, IWM North.
Ключовий приклад — Галереї Другої світової війни та Голокосту, відкриті після шести років роботи. Проєкт коштував 30,5 мільйона фунтів, займає два поверхи й утричі більший за галереї Першої світової. IWM став першим і єдиним у світі музеєм, де пов’язані галереї Другої світової та Голокосту розміщені під одним дахом.
Мотивація проєкту сформульована так, що вам це буде близько: Друга світова й Голокост скоро вийдуть за межі живої пам’яті, лишивши нас без свідчень ветеранів, очевидців і тих, хто вижив, — тож завдання галерей зберегти ці голоси. Експозиція містить понад 3500 предметів і особистих історій з більш ніж 80 країн.
І окремо про ваш третій принцип, інтерактивність: у галереях застосовано занурювальний звуковий ландшафт, проєкцію архітектурного масштабу на три стіни, а в одному залі надголовний світлодіодний екран із винищувачами відтворює повітряні бої Битви за Британію.
Іспанія: Музей армії (Алькасар, Толедо)
Цей приклад я б подала як застереження, а не як зразок.
Уряд Аснара вирішив перенести музей з історичного приміщення в Мадриді до Алькасару в Толедо. Будівля має власне важке минуле: під час Громадянської війни, з липня по вересень 1936 року, там закріпилися заколотники, і франкістський режим перетворив Алькасар на пропагандистський символ — у жовтні 1940 року його відвідував Гіммлер.
У новій експозиції, відкритій 2010 року, згадки про облогу Алькасару прибрали. Це викликало критику з одного боку. З іншого боку, Асоціація з відновлення історичної пам’яті в грудні 2024 року подала офіційну скаргу до Міноборони, вимагаючи виправити те, що вона називає франкістською версією подій: у формулюванні відомства Алькасар «витримав постійну облогу протягом 70 днів», тоді як, за версією асоціації, жодної облоги не було, а заколотники просто забарикадувалися в будівлі. Асоціація вимагає демократичного прочитання й визнання того, як будівлю перетворили на пропагандистський символ режиму.
Додатковий сюжет: у будівлі поховані Прімо де Рівера, генерал Москардо, Міланс дель Бош і частина Блакитної дивізії, і всі вони очікують на ексгумацію згідно із законом про історичну пам’ять. Зал Громадянської війни залишався зачиненим три роки після пожежі 2022 року.
Урок простий: уникання незручної теми не є нейтральною позицією. Мовчання так само читається як висловлювання, і рано чи пізно музей отримає претензії з обох боків.
І підводячи підсумки:
1. Предмет свідчить там, де зображення вже не свідчить.
Раніше фотографія була доказом. Тепер будь-яке зображення можна згенерувати, і покоління, яке росте зараз, це знає краще за нас. Автентичний предмет із відомим походженням лишається однією з небагатьох речей, які неможливо підробити на телефоні. Це різко піднімає вагу музейного фонду саме як доказової бази, а не як колекції красивих речей.
2. Ідентичність будується на спадкоємності, а не на переліку дат.
Учень, який бачить прапор 3-ї Залізної дивізії поруч із предметом з-під Бахмута, робить висновок сам: це одна й та сама боротьба, просто в різних десятиліттях. Жодна лекція не дає такого ефекту, бо висновок, до якого людина дійшла самостійно, вона вважає своїм.
3. Музей — це інструмент деколонізації історичної пам’яті.
Радянська модель відібрала в регіонів право на власну історію і замінила її уніфікованим наративом. Робота з місцевим матеріалом — донецькі шахтарі в Гайдамацькому полку, підпілля на «Азовсталі», курені 1918 року — повертає громаді те, що в неї забрали. Це не додаток до національної історії, а її відсутня частина.
4. Документувати війну треба під час війни, а не після неї.
Предмети, які здаються сьогодні буденними, через двадцять років стануть єдиним свідченням. Уламок, нашивка, записник, схема на серветці — усе це зникає протягом кількох років, якщо його не забрати вчасно. Музей, який чекає закінчення війни, документуватиме вже не війну, а спогади про неї.
5. Пам’ять неминуче виходить за межі живої пам’яті — і це головний дедлайн музею.
Британський IWM прямо сформулював це, будуючи нові галереї: Друга світова скоро вийде за межі живої пам’яті, залишивши нас без свідчень очевидців. У нас той самий годинник цокає щодо ветеранів АТО і щодо людей, які пам’ятають окупацію 2014 року. Вікно для запису свідчень закривається на наших очах.
6. Музей — не будівля, а люди, фонди й напрям досліджень.
Севастопольська філія недоступна з 2014 року, фонди залишилися під окупацією, але інституція продовжила працювати в іншому форматі. Для Донеччини це має практичне значення: втрата доступу до об’єкта не означає припинення роботи з його пам’яттю.
7. Уникання незручної теми — теж висловлювання.
Дрезденський музей зробив осердям експозиції питання про причини й наслідки насильства замість переліку перемог, і став одним із найзначніших історичних музеїв Європи. Іспанський музей в Алькасарі прибрав із експозиції згадки про події 1936 року й дістав претензії з обох боків політичного спектра. Мовчання не є нейтральною позицією: порожнє місце завжди хтось заповнить.
З Повагою, молодший науковий співробітник філії НВІМУ, а саме Меморіального комплексу “Пам’яті Героїв Крут”.
