Початок лютого 1918-го – під час наступу на Київ військових частин більшовиків під командуванням «червоного Наполеона» Михайла Муравйова, артилерія великих калібрів 11 діб обстрілювали центр міста з лівого берега. В результаті цього безпрецедентного масового артобстрілу, на центр Києва було випущено до 15 тис. снарядів – як наслідок, близька 2000 постраждалих та зруйнованих будівель. Власний будинок Михайла Грушевського на Паньківщині палав – в день входу більшовиків в Київ він був розстріляний прямою наводкою артилерії броне-потягу, який саме для цього був зупинений на під’їзді до вокзалу. Наводив гармату на ціль та стріляв червоний моряк, «братішка» Михайло Полупанов персонально. Пізніше він був призначений комендантом міста.     

                                                                                                                                                                           4 лютого 1918 року в Дарниці на підходах до Київа командарм Михайло Муравйов видав наказ про «безпощадне знищення всіх офіцерів, гайдамаків, монархістів і всіх ворогів революції». Виконуючи наказ командуючого, більшовицькі війська розстріляли в Києві близько 5 тис. мирних жителів, тероризували киян, зокрема, був убитий київський митропо-лит  Володимир (вбивць не знайшли, бо й не шукали). На київську буржуазію наклали контрибуцію в п’ять мільйонів карбованців для утримання війська більшовиків. Муравйов був запеклим противником українства в будь-якому вигляді. Під час знаходження війська Михайла Муравйова в Харкові, тодішній «столиці більшовицької України», по місту їздив більшовицький панцерник з написом «Смерть українцям!». На вулицях міст, захоплених більшовиками, розмовляти українською мовою було небезпечно для життя. Трохи пізніше сам Муравйов писав :«…Мы допустили единственную ошибку. Если бы мы, в своё время, повесили Заньковецкую, Кропивницкого, Садовского, Саксаганского, Старицкого – ни о каком национализме и сепаратизме не было бы и разговора…» В Петроград ним було відправлено телеграму Леніну: «Сообщаю, дорогой Владимир Ильич, что порядок в Киеве восстановлен, революционная власть в лице Народного секретариата, прибывшего из Харькова Совета рабочих и крестьянских депутатов и Военно-революционного комитета работает энергично. Разоруженный город приходит понемногу в нормальное состояние, как до бомбардировки… Я приказал частям 7-й армии перерезать путь отступления – остатки Рады пробираются в Австрию. Я приказал артиллерии бить по высотным и богатым дворцам, по церквям и попам…Я сжег большой дом Грушевского, и он на протяжении трех суток пылал ярким пламенем…» 

Тодішні кияни сприймали більшовицького командарма Михайла Муравйова, як «ватажка бандитів» – в перший же день приходу більшовиків в місто на київських вулицях вже де не де лежали численні тіла вбитих перехожих киян, будь як, наскороруч накриті закривавленими рогожами…

N.B. Сергій Лифар написав про ці часи (початок лютого 1918р.): «…як тільки не страждав прекрасний, гордий, древній Київ – краса і «матір городів руських» – за ці роки вісімнадцятиразової зміни влади! Його громили важкими снарядами, в нього випалювали цілі квартали, в ньому лилася кров – кров, кров, кров ручаями, кров потоками…Ще такими свіжими були в пам’яті жахіття ЧК, нічні облави, розстріли…Але це минуле мало збліднути перед майбутнім – перед тією пекельною різаниною, яку, звісно, влаштують більшовики, що незабаром повернуться!…»

(1919р.) «…Вийшов останній більшовик – і Київ здригнувся від жахливої канонади: це знаменитий матрос Полупанов залишив по собі «пам’ять» Києву, пустивши в нього кілька важких снарядів. Цей прощальний привіт зруйнував кілька будівель, сильно пошкодив міську думу, древню Десятинну церкву і коштував сотні геть безвинних жертв…»

Георгій Духовичний, архітектор