Ірен Роздобудько

…в лютому 1942 року була заарештована і розстріляна нацистами в Бабиному Яру неймовірна жінка — Олена Теліга…Зараз вона сучасна, як ніколи. Я в цьому впевнена…(п.с. цей уривок без контексту – лише для “посвячених”). “Контекст” (книжка) чекає черги на папір і редагування – такі часи…«– Щодня приходили до неї десятки голодних, перемерзлих і вичерпаних письменників, критиків, професорів, ілюстраторів за порадою і допомогою. Допомогти не мала чим. Віддавала свої гроші, змагалась за гонорари, за позички, за обіди, і люди відходили потішені і підтримані душевно…У всіх був настрій похоронний. У всіх – але не в пані Олени. Вона голова Спілки – вона відповідає і за настрій. Усіх підбадьорювала… При тому час від часу розповідала якісь веселі безжурні речі й чути було її дзвінкий сміх…Ще перед розстрілом один з гестапівців казав про пані Олену: «Ні до чого не признається. Щоб відтяжити інших, все бере на себе». Недарма один з катів висловився: «Я не бачив мужчин, щоб так героїчно вмирав, як ця гарна жінка»…(зі спогадів Олега Штуля (Ждановича) «…Їй нема куди йти зі своєї землі. Вона втомилась йти без зупину. Їй більше немає куди і заради чого пускатися в чергову сто першу дорогу! …В кабінеті Рогача зимно, навіть на підвіконні лежить крига.– Німці оговтались і прикручують гайки, — каже Іван, — Вони готують новий склад редакції і нову газету. Там кругом лояльні до режиму підлабузники і буде цензор. Так що Спілка письменників наш останній бастіон. А ви її голова. Мусите берегтись.– Яке огидне слово…– Можливо. Але берегтися слід! За вами – люди. І поки ви їм посміхаєтесь, ваша несамовита сила і енергія дають надію, — каже Рогач, — Знаєте, і мені також. Так що не наражайтесь на небезпеку! Не пишіть радикального. Вже очевидно, що встановити тут свої порядки, а тим більше державність – ілюзія. — Ілюзія? Але ж Україна – не ілюзія! Вона мусить бути на карті світу. Мусить і буде! Вона, як завжди, усміхається, підносить до очей Рогача вже сформоване число «Літаврів».– Знаєте, Іване, я б не хотіла залишитись на цих сторінках як… як навіжена ідеалістка. Я прекрасно бачу, в яку добу ми живемо. І який це довгий і ще нездоланний навіть на чверть шлях! Я це зрозуміла ще у Львові. Але у мене не було і думки повернути назад! Немає і зараз. Я знаю, чому я тут. І жодної хвилини про це не шкодую.– Ніхто з нас не шкодує. Ми випробували свої сили. І себе. Зробили, що змогли. Вона ходить з кутка в куток промозглого кабінету.– Так, багатьом людям потрібен дороговказ і приклад. Цей приклад дають не політики, не рука, зведена догори – як малюють на картинах усіх цих леніних-сталіних чи гітлерів. Їхні здійняті руки вказують напрямок до пастки. Туди нас заганяли сторіччями. Але, ось що я думаю… Є одна помилка, яку робили і ще робитимуть всі «сталіни» щодо України: вони не враховуватимуть магію цієї землі! І не усміхайтесь! Я вам зараз не вірші читаю! Іван і не думає усміхатись, проте, покірно здіймає руки, мовляв, сдаюсь і уважно слухаю. — Я думала про це давно. І, боюсь, що мене тепер не почують… А сказати ще треба так багато! Так от, цей дух ніколи нікуди не подінеться, як би його не заганяли під землю, не гнобили, не принижували, не запрягали в різні ярма – чи то залізні, чи то уквітчані. Звісно, можна його приспати, залякати чи розніжити обіцянками. Його можна довго ховати у скринях і схронах. Але надходить час – і він виривається назовні з небаченою і незбагненною силою. Так, як це було тут, у Києві в дев‘ятнадцятому. Буде і надалі. Нині звідусіль кажуть, що ми прийшли запізно або… зарано. А я питаю: а коли ж іще?! Іншого часу для нас не буде! Мені кажуть, що боротьбу можна продовжувати будь де. А я питаю: який в тому сенс, якщо ми потрібні саме тут?! Мене лякають загибеллю. А я кажу: це буде не кінцем, а прикладом. Адже немає нічого важливішого за власний приклад! Розумієте, можна сто разів писати гарні і розумні речі з-за кордону, а можна дати приклад незламності, як хлопці під Крутами, чи як герої під Базаром*. І це дасть кращій дороговказ для нащадків на сто років наперед! Іван у захопленні дивиться на молоду жінку. Ніби ж вже звик, а тіло так і пробирає мурашками: вона говорить ніби до нього, а ніби – кудись в далечину, до когось, кого бачить лише вона. Недарма Ольжич так наполягає на її від‘їзді. Її треба зберегти! Але як? Помітивши погляд товариша, Олена заливчасто сміється. — Вибачте за пафос! Ви щось зовсім спохмурніли. — Ви… Неймовірна! Про вас складатимуть легенди! Олена знову заливається сміхом. — А це вже точно – пафос, друже! Я на це не розраховую! Все. До праці. Попри всі перестороги, погляньте, скільки народу в коридорі! І всі потребують допомоги. Поки ми щось можемо – робимо!»