Літо вже відтанцювало й пішло відпочити. На носі — Різдво, а в мене для вас назбиралося трохи оповідок із літніх мандрівок.

Поверталася я якось із відпустки. Ну де зазвичай проводить відпустку українська людина? Авжеж, не на Канарах, а вдома, в Україні. А коли прийшов час вертатися, взяла я квиток на автобус і поїхала назад.

Варто відразу зазначити, що кожна така поїздка — туди й назад — автобусом, це особливий вид тортур. Важко і фізично, і морально. А серед усіх негараздів мене найбільше дратує русскоязичноє насєлєніє — оте саме, яке якимось дивом теж курсує українськими маршрутами абсолютно безкарно.

Багато з того, що трапляється в дорозі, я просто не встигаю розповісти. Але цей випадок був настільки короткий і кричущий, що промовчати не можу.

Тож слухайте.

Цього разу зі мною в одному автобусі їхала парочка — він і вона. На вигляд обом десь за п’ятдесят. Він мовчав усю дорогу. А от вона — гонориста, гучна, поводилася так, ніби весь автобус — її особиста вбиральня.

Коли ми проїжджали польську митницю, хвилин двадцять, не менше, вона волала російською про те, як поляки «нас всех не любят, и всех нас ненавидят». І що цікаво — це знаходило щиру підтримку, таке враження, що у половини пасажирів, бо вони, певно, думали, що то якась «щира україночка» навалює полякам за їхню «волинську різню».

Насправді ж, цього разу проходження митниці було абсолютно буденним. Жодної «нелюбові» — стандартна перевірка документів. Як завжди: неприємно, марудно, але цілком зрозуміло.

Мені було гидко чути цей її вий із боліт, і я щиро дивувалася — чому вона, як українка, таке молотить і не червоніє? Але таємниця мого здивування розкрилася вже в наступному епізоді.

Минуло трохи часу, і ця сама мадама, мабуть, задоволена ефектом свого речитативу, вирішила випити чогось солоденького й запитати мене, на чисто русском язикє:
— Сколько стоит чай, который вы заказывали?

Я відповіла їй, що не розумію, що вона там белькоче.

І тут почалося! Її наче перемкнуло. Баба зірвалася з рейок, перейшла на високочастотний вереск, почала тикати в мене пальцем і кричати:
— Я росіянка! Мені можна!!!

Я глянула прямо їй у вічі й спокійно, але твердо сказала:
— Ви не маєте права так зі мною говорити. У вашій мові, між іншим, є правило — «Говори с человеком на его языке». Це у вас там називається – повага. Ви зараз хочете мені показати, наскільки не поважаєте?

Вона спершу задихнулася, сполотніла, потім опустила очі. І раптом — на ідеально чистій українській мові каже:
— Ні, не хочу. Поважаю.

Жодної помилки, жодного акценту! Певно, істоті стало страшнувато за себе — все ж таки автобус їхав український. Вона, видно, думала, що їде у товарняку з мовчазною худобою, як звикла в себе на родінє. А тут раптом отримала по зубах від українки та ще й як красиво!

А як я прозріла! Виходить, ця негідниця чудово знала українську мову. Більше того — вона стежила за мною й не могла не бачити, як я спілкуюся з водієм українською. І попри це, нахабно вирішила вилізти мені на голову, щоб утвердити вкотре русскій язик, застовпити росію в українському автобусі, ствердитися на українці, проявити свою пихату зверхність — своє «право росіянина». Це був черговий мікроакт російської окупації.

Ця історія ще раз затвердила мою думку, що жодної росіянської морди, здатної на людське, в світі не існує. Всі вони – бидлани в коронах, найнижчої категорії. Я зрозуміла, на дідька ними вигадано всі ці «прибаутки» русскіх потвор про те, що ти маєш говорити мовою людини, до якої звертаєшся. Насправді, цей посил вони використовують лише для того, щоб соромити й примусити інших переходити на російську говірку.

У ту мить я відчула до неї щось сильніше за огиду. Цей епізод із очманілою росіянкою поповнив мою тиху, холодну ненависть до всіх росіян.