Часто у мережі можна зустріти типовий для Німеччини онлайн-епізод: обговорення конфліктів, котрі відбуваються у публічних місцях німецьких міст й містечок. Так один з таких інцидентів трапився у Берліні, де в сутичці зійшлися близько ста осіб. Почалося обговорення, з повідомлення в Інста, про конфлікт між двома підлітками, котрий переріс згодом у сутичку за участі в 100 осіб.

У коментарях під новиною про цю подію, один із користувачів припустив, що до чвари могли бути причетні представники арабських країн. І ось тут з’явилася вона — традиційна вже, русскоязичная тьотя з Німеччини, котра всюди знаходить як вставити свої п’ять непрошених копійок в найбільш грубій формі.

Вона одразу почала звинувачувати коментатора в расизмі, а потім — у прихильності до “Альтернативи для Німеччини” (AfD). Її аргумент: будь-яка критика мігрантів із мусульманських країн — це «пропаганда за AfD». До цієї жіночки також приєднався ще один коментатор з подібними звинуваченнями, але вже німецькомовно.

Проте, далеко не кожен, хто говорить про проблеми, — підтримує АфД, рашист й фашист. І не кожен, хто не хоче мовчати, — ксенофоб. Але, схоже, дехто з коментаторів хворіє на комплекс верховного судді, боженьки й вершителя судєб, котрому здається, що він тримає всіх на світі в умовному прокрустовому ложі: або ти мовчиш, або ти «афдшник».

І тут варто б замислитись: чому, коли українець скоює злочин, ЗМІ часто вказують на його національність без жодного табу? А от як тільки йдеться про арабських мігрантів — будь-яка спроба назвати речі своїми іменами перетворюється на звинувачення у «расизмусі» і «афдізмусі». А чи насправді це щирі спроби не допустити поширення расизму з ксенофобією? Для уважнішого спостерігача очевидно, що далеко ні.

Проти крайнощів — по обидва боки

Варто зазначити, що позиція проти явищ викликаних стихійною й необмеженою міграцією далеко не завжди є автоматично ознакою радикалізму й нетерпимості та підтримкою промосковських партій. Людина, що не підтримує радикальних ідей легко може боятися різні на вулицях й випадків, коли азійського походження особи таранять натовпи на масових заходах. І це не проти мусульман як таких. Але про масову, загрозливу та необмежену міграцію з регіонів, де люди несуть у собі культ насильства й агресії. І дехто не хоче мовчати про це лише тому, що комусь некомфортно чути непривітні слова.

Зазвичай у подібних дискусіях, особливо коли мова ведеться на язику росії, коментатори дістають такий собі «залізний аргумент»:
«А що ви пропонуєте з ними (мігрантами) робити? Розстрілювати?»
І тут неможливо не помітити величезну схожість риторики російських пропагандистів в питаннях, що стосуються українського суспільства й цих коментаторів. Це ж до болю знайоме, передане, як під копірку словесне явище. Саме такий аргумент ми чуємо від російськомовного населення, коли говоримо про потребу української мови в Україні:
«А що, розстрілювати будете, якщо не говоритимемо українською?»

Той самий сценарій, та сама методичка. І тут навряд чи можна нарікати на випадковість, швидше б варто пошукати приховані закономірності. Це явище радше – системна форма мислення, впаяна в уми русскоязичних традиційною російською пропагандою.

Сталінізм у новій обгортці

Люди, які роками жили в імперській, репресивній реальності жаждуть крові й розстрілів, здається вже підсвідомо. Вони привезли до Європи з собою не лише валізи, а й свій дуже обмежений та своєрідний спосіб думання. І вони давно вже — частина європейського середовища, на яке активно впливають, поширюючи до місця й ні свої клішовані всюдисущі мнєнія. Вони перетворюють обговорення серйозних тем на цирк зі звинуваченнями. Вони прагнуть всім навколо заборонити вголос говорити про злочини, страхи, про реальні конфлікти — й одразу навішують ярлик. Вони не аналізують, вони тиснуть. Як то кажуть: «Людину з московії вивезти можна, а от московію з людини вже ніяк».

Й найстрашніше в цій історії те, що коли проблему не називають, її не вирішують, бо ніхто не шукає відповідей. А лише переміщується по чатах й коментарях натовп з русскоязичного насєлєнія Європи зі своїми нападками на кожного, чий коментар тригернув в їхній голові їхню власну купку упереджень й натягує ці галюцинації співбесідникам, як якусь істину в останній інстанції. Обговорення болючої теми в таких умовах відразу стає токсичним й виховані в іншій культурній парадигмі люди обирають просто змовчати, щоб не отримати свій неприємний досвід. Небезпека виникає несподівано там, де ніхто не шукав. Коли звичайні люди, які втратили рідних у терактах або стали жертвами вуличної агресії, не можуть навіть у коментарях висловитись — вони шукають того, хто скаже за них, а всі бояться виглядати “за АфД”. Саме так з’являється підтримка популістів з AfD. Популісти, які гучно кажуть те, чого люди бояться вимовити. Так і працює механізм радикалізації, бо AfD ніхто вже не може звинуватити в підтримці AfD. А колесо нещасть працює далі за алгоритмом: Атака, втрати, замовчування, накрут емоцій – улеслива й приємна для вух риторика популістів з АфД. А чи не є це шляхом до того, що проблема не вирішується, замовчується й зрощує рейтинги проросійських партій?

Тиша — не нейтралітет, висловлювання думок — не завжди підтримка загроз

Якщо ми будемо мовчати — суспільний біль знову використають ті, хто вміє лише кричати. Якщо ми не навчимось діалогу, наші власні недоліки виженуть нас на старі граблі. Ми ризикуємо знову повернутись до культурки тоталітарної машини, де краще мовчати й невисовуватись. Й цю культурку нам знову нав’язують наші старі «друзі» – великі брати з російськими мізками.

Але що ж робити? Говорити, обговорювати, чути думки, виводити спільне бачення й створювати ідею, що може забезпечити захищене та придатне для розвитку й співіснування кожного суспільство.

А якщо ми не назвемо пропагандистів пропагандистами — вони й надалі будуть влаштовувати істерики під кожним дописом, нав’язуючи нам свій звичний сценарій закривання ротів. В якому є тільки два варіанти: або мовчи, або ти ворог.

Та ми вже знаємо, що обговорення й пошук спільного рішення – краще за репресії.