9 хвилин на читання
Невистачає слів висловити та передати липкість “русского мира” та “русского языка”. Це хамство, це невимовний тиск від якихось зустрічних-пересічних незнайомих – це просто якісь маніаки! Сам русский язык – це маніак, котрий женеться за людьми, що не хочуть ним послуговуватися. Ти не хочеш, а він все одно, як та комуняцька повариха у загаженому фартуці плюючи тобі в обличчя та воняючи цибулею з часником, й тицяючи в твою сторону ножем буде кричати тобі: “Почему?! Как ты посмела?!!! Ты не хочешь говорить на русском языке?!!! Да как ты посмела?! Все говорят по-русски и ты будешь!!! А не то я тебя..!”
Після того, як ти просто відмовляєшся говорити на русском языке й кажеш, що більше подобається не говорити на русском, раптом, очі твого співбесідника в цей момент округлюються, випучуються…скрізь його шкіру ти розумієш, що там, в середині розвивається якийсь вибух. Він буде на тебе витріщати очі, підвищувати тон, істерично кричачи, щось типу: “Как?! Почему?!!!”
Коли ж починаєш пояснювати, що русский язык – це язык людей, котрі 10 років назад вдерлися в твою країну, й прямо зараз калічать та вбивають товїх знайомих, друзів, близьких… що носії русского языка загрожують смертю твоїм любим та рідним. Кажеш, що це й є причиною того, що ти ненавидиш русский язык, й ти не можеш спокійно на ньому розмовляти, бо він тебе дратує.
Яка ж реакція цих руссколюбивих добродіїв? Все просто! Замість того, щоб відступити та повернутися розмовляти німецькою мовою з тобою або запропонувати інші мовні налаштування, наприклад, розповсюджену англійську або іспанську (як зробив би нормальний німець, до речі), ці люди оголошують себе не русскімі, й далі, як нічого й не було, продовжують пхати тебе своїм русским языком. Вони навалюють тобі про те, що вони ж не росіяни, твої родичі там, “а мы же здесь”. Ну й правда, це ж мої родичі помирають, а не їхні. Русский язык – “это ничево такого-то, это просто, это полезно и хорошо, и, в конце концов, все же говорят по-русски… Й ця вся маячня продовжується тим, що – а вони ж були в Україні, а там в Києві всі говорят по-русски, а в них родичі в Україні, вони живуть у Львові й там теж всі говорять по-русски…А кто в мире не говорит по-русски?! Да русский – это же язык ООН! Все укрАинцы говорят по-русски. Почему же вы не хотите говорить по-русски (мать вашу)?!!!” Й цей весь кромешний скандал вам влаштовують вже після того, як ви заявили про своє небажання говорити по-русски, пояснили причини й рішуче помотали головою кліька разів.
Й оцей мікробулінг російськомовного населення на побутовому рівні, відбувається буквально на кожному кроці. В таких умовах людина починає почуватись як якась маленька дитина чи жінка у совковому часі, коли «если женщина сказала нет, значит она сказала – да!». Я не можу навіть уявити в яку ситуацію потрапляють українські жінки, котрі постраждали від русского насильства й втікли до Європи у пошуках захисту від нього.
Хочеться тікати без оглядки з цього мацковського борделя. Бо це ж неможливо витримати! Ви мали необережність натрапити на русскоязичноє насєлєніє й це – все! Вже не можна просто так пройти повз, щоб тебе не хапали за руку, за сукню, за щоку з обуреними возгласами про те, як ти зобов’язаний й заборгував їм говорити па-русскі… тобі всовують носа в око, тобі засовують пальця у вухо й питають, питають, питають, чому ти не хочеш говорити по-русски!!! “Да как ты смеешь не говорить по-русски?! Да кто ты такая?!” Й навіть коли ти починаєш від них повільно відступати, вони намагаються тебе наздогнати. Ти вже від них тікаєш, вони кричать тобі в спину: “Какая странная! Почему ты не хочешь говорить по-русски?!!! Да ты никто!!! Как ты посмела?! Они там, а я здесь и я не россиянка!!! Говори по-русски!!!”
Такі враження мене тепер переслідуватимуть при слові JobMarkt24, такі емоції викликав цей візит до ярмарку вакансій цього року.
Що ж, власне, слатося?
Сьогодні я відвідала захід, котрий пропонується в межах TurboJob, для українських біженців. Цей захід влаштовує агенція з працевлаштування у Німеччині, щоб допомогти безробітним українцям швидше інтегруватися у німецьку професійну сферу та знайти собі гарну роботу.
Захід називається JobMarkt24 Це гарний захід, дуже передбачливий та своєчасний. Мені неймовірно сподобалася організація цього заходу та підбір роботодавців. Там я зустріла кілька перспективних, цікавих пропозицій. Німці були на висоті!
Проте, той контингент, серед котрого я опинилася – це була реальна ганьба, мені було соромно за земляків. Уявіть собі достатньо містку залу, в якій розставлено не менше 15 столів для прийому бажаючих поспілкуватися та познайомитися з кимось із компаній-роботодавців. Різні стенди були привабливими, багато різних роботодавців, вони оголошували, кого вони шукають, надавали додаткову інформацію, обмінювалися контактами. Сідаючи за столик поспілкуватись, я мала нагоду потренувати свою німецьку мову й це було для мене додатковим бонусом! Але й тут не обійшлося без неприємних ексцесів, напревеликий жаль.
Коли я підійшла до одного зі столиків із достатньо цікавою пропозицією, то очікувала, що компанія, можливо, шукає потрібних спеціалістів у моїй сфері. Я побачила, що там спілкуються російською мовою. Тоді мені стало ніяково, але подумала, що людина, що знаходиться на тому боці столу, просто робить послугу жінці, яка сидить навпроти неї й шукає роботу, тому розмова й ведеться російською. Отже, я вирішила не надавати цьому особливого значення та почекати своєї черги, щоб поговорити. Я була впевнена, що людина поспілкується зі мною німецькою мовою й ми зможемо порозумітися та поговорити у потрібному мені обсязі. Це був не перший мій столик й до цього я вже спілкувалася з попередніми представниками компаній, в мене не було з цим проблем, я розуміла що вони хочуть мені донести німецькою мовою, й вони мене теж більш-менш розуміли. Це, в принципі, не дуже складні були розмови. На аналогічну розмову я й розраховувала тут. Яким же було моє розчарування!
Присівши на стілець й привітавшись німецькою мовою, я почала розповідати про мету свого візиту, жінка перервала мене й запитала, чи говорю я по-русскі. Я була неприємно вражена й змушена рішуче відповісти, що я не говорю по-русскі. Проте жіночка, округливши очі, сплеснувши руками й трохи не підстрибуючи на стільці, незадоволено й гучно спитала мене, з якої це причини я не говорю по-русскі.
Я їй відповіла українською мовою: “Я можу з вами поговорити по-русски, але не хочу.” Вона картинно сплеснула руками й знову запитала: “Ну пачииимууууу?” Тоді я сказала, що ненавиджу російську мову й все, що з нею пов’язано за те, що вони з нами зробили й роблять, й саме тому не хочу говорити на русском. Запропонувала їй говорити по-українськи. Її очі й так були максимально роззуті, і здається, цього разу вони вилізли на лоба. Побачивши таку реакцію, всі мої сподівання на те, що жінка просто відчепиться від мене й нам вдасться продовжити розмову німецькою мовою, випарувались. Очі з лобу не злазили, пауза почала затягуватися, я спробувала скористатися нею щоб пояснити співбесідниці, що мої родичі зараз перебувають під обстрілами русскімі ракетами, вони знаходяться у смертельній небезпеці в Україні щодня, вони ризикують бути вбитими, а вбивці є представниками народу-носія русского язика. Далі, я пояснила, що з цих причин не можу бути спокійною, коли чую російську мову. Не побачивши в очах цієї жіночки ані долі співчуття, ані заспокоєння та переходу до справ, ані жодного виходу з ситуації, я вирішила встати зі столу. Мене відвідала думка, що продовження конструктивної розмови не намічається. Й я не помилилася. Встаючи синхронно зі мною, мені здалося, жінка почала рухатися в моєму напрямку, простягаючи руки, з криками про те, що вона же не росіянка й тому тут вона може зі мною говорити по-русски. Моє бажання тікати якомога швидше від столика тільки збільшилося, тому що я відчула загрозу стрибка збоку жінки. Я почала боятись, що вона мене може вхопити й продовжити вже кричати мені на вухо, що вона хоче, щоб я говорила з нею по-русски. Тому я зробила два великих кроки в сторону від столу і сховалася за групою інших людей. Допомогло.
Оскільки метою мого відвідання виставки було зовсім не те, щоб говорити по-русски, а те, щоб набувати собі практики німецької мови та знайомитися з роботодавцями, які могли б стати моїми безпосередніми винаймачами, я вирішила продовжити огляд виставки, трохи відійшовши від того інциденту.
У кімнаті, переповненій людьми, де відстань між ними не складала й 10 см, повсюдно гуділа російська мова. Піднявшись на другий поверх, я дійшла до двох цікавих для мене кандидатів для знайомства. До однієї з компаній була величезна черга. Майже вже на підході до столика, вистоявши величезну чергу, до мене причепився чоловік, котрий стояв позаду. Він почав щось питати в мене по-русски. Повернулась. Відчеканила йому, що на русском не спілкуюся. У відповідь на це отримала ту саму реакцію, що була у жіночки.
Почувши, що я не спілкуюся російською мовою, чолов’яга передригнувся. В нього полізли очі на лоба, він почав істерично вопрошать: “Как это?! Почемуууу?!”. Тон його вигуків швидше нагадував щось на кшталт “да как ты посмела?!!!”, аніж просто виражена щира цікавість стосовно того, чом людина дійсно не хоче розмовляти по-русски. Він не розташовував до бодай якогось притомного діалогу. Оскільки минулого разу мої пояснення жіночкою були викинуті в сміттєвий бачок, цього разу я вирішила не вдаватися в деталі, тим більше, що скоро підходила моя черга. Вирішила дати коротку отповідь: «тому, що русскій язик – это язык убийц. На що почулая чергове якесь нерозбірливе булькотыння про те, що: «странная вы!» Тоді я сказала чолов’язі, щоб він від мене відчепився. На що він продовжив стріляти в мене чергою з русских слів, серед них я почула знайому назву міста — він сказав, щось типу: « а вот я с Днепра».
Я йому відповіла, що це не схоже на правду, й швидше він з якогось мухосранська, аніж із Дніпра. Цього разу його очі не лізли на лоба, реакція сповільнилася, тон став тихіше, спокійніше. Чоловік перейшов на українську мову. Він припинив здригатися, але продовжив за інерцією вопрошать. Він сказав мені: “Як це з мухосранська?! Неможе бути! Я дійсно з Дніпра! В нас там всі говорять по-русски!”.
Я йому сказала, що не може бути, що він із Дніпра, і мабуть він з іншого міста.
Видно було, чолов’яга настільки розгубився, що вирішив спитати мене, з якого він міста. Я нагадала йому, що вже казала, і це місто — мухосранськ, й аж ніяк не Дніпро.
На цьому наша неприэмна перепалка завершилася. Нарешті підійшла моя черга. Я сіла за столик, й ми почали знову спілкуватися німецькою мовою, тепер вже з консультанткою. Тут мені гарно підказали, потрібну інформацію й розповіли багато цікавого.
Коли я поверталася назад з цього заходу, мене не полишала відчуття, що я начеб сходила на німецький ярмарок вакансій для українських біженців, але всім українцям на зло туди набігло ще й сто російських фанатів русского языка. Й це дуже дивно, бо ми в Німеччині! Тут потрібно б фанатіти від німецької мови, хоча б для ввічливості.
