Вже скоро, а саме 29 січня 2025 року, країна буде иідзначати офіційну дату, присвячену Крутянської операції, яку помилково називають “бій під Крутами”.
Про події, які стали причиною цієї військової операції, а також про її наслідки, розказує Андрій Петік, бунчужний Труханівської Січі.

“Перше, ніж говорити за Крути, слід коротко обмалювати ситуацію військово-політичну, яка призвела до цієї операції. Отже, наприкінці 1917 року в Українській державі виявилось три амбіційних “героїчних” політиків, які більше дбали за свою особисту владу, ніж за державний інтерес. Це Михайло Грушевський, Володимир Винниченко і Симон Петлюра.
У своєму взаємопоборювані вони намагалися підсидіти один одного, і нарешті восени 1917 року Грушевський і Винниченко придумали, як позбавити влади очільника військового відомства Симона Петлюру. А саме, видали указ про демобілізацію війська. На той момент Українській Народній
Республіці присягнуло вже два армійські корпуси, тобто майже шість стрілецьких дивізій.
Потуга достатня, щоб взяти Москву, а не те, що оборонити Київ. Причому це були стрілецькі корпуси фронтові з повною амуніцією, артилерією і з обстріляними бійцями. Коли вояки отримали указ про демобілізацію з наголошенням Володимиром Винниченко, що Україна буде соціалістичною державою, а соціалісти не сприймають імперіалістичних воєн і що Україна буде нейтральною, а тому армії взагалі не потребує, то люди, які з 14-го-15-го років були відірвані від своїх родин, з радістю посунули додому.

Дочекавшись, доки військо розійдеться, кацапи зібрали усі маршеві роти, які могли зібрати в кацапстані, до Харкова і проголосили в Харкові свій соціалістичний уряд та почали наступ на Київ. Загалом вважалося, що оскільки війська в Україні стараннями Грушевського і Винниченка, більше
нема, то Київ візьмуть за три дні. Як бачите, історія повторюється…

Але, як тоді, так і в 2022 році, не так сталося, як гадалося.

Полковнику Петру Болбочану вдалося об’єднати Харківську, Горлівську, Макіївську народні дружини у так званий Слобідський кіш і нав’язати бої армії Єгорова, яка наступала від Харкова через Полтаву. Так, Слобідський кіш майже не мав артилерії, мав лише стрілецьку зброю, потерпав від нестачі набоїв та амуніції, але він був укомплектований добровольцями, які знали, за що воюють і через те, хоча вони й відступали перед переважаючими силами ворога, але затримували його досить таки суттєво.

Тоді у Москві назрів план вдарити у тил армії Болбочана, а заразом позбавити Україну очільників з тим, щоб повністю затерти будь-які спроби самостійності. Було сформовано п’ятитисячний загін під орудою лівого есера Муравйова. Його згодом, через рік, буде розстріляно ЧК у Ярославлі, так що він ненадовго пережив своїх жертв. Мскалі завжди однаково “віддячують” своїм адептам. Цьому загону було надано два заводських панцерних потяги як артилерійська підтримка і відправлено на Київ через хутір Михайлівський з Чернігівського напрямку, де проти них виступило українське військо під орудою Федора Тимченка. Це була сотня вільних козаків із Сум і курінь смерті,
теж кількістю менше ста чоловік. Тимченко, тим не менше, відступаючи перед Муравйовим, маневруючи, руйнуючи колії і так далі, все одно потроху його вимотував і затримував. Очільники Центральної Ради, як завжди тим часом, продовжували займатися гризнею.

Як результат, відбудований київськими залізничниками панцерний потяг, названий «Вільна Україна», під проводом Симона Петлюра, самочинно, ні з ким не погоджуючи, вирушив на зустріч війську Муравйова, навіть не вступаючи в контакт з Тимченком, і сам, без стрілецької підтримки, вирушив до бою. Як результат, його було знищено. Якби він приєднався до війська Тимченка, а затим і до війська, яке було надіслано під Крути, результати походу Муравйова могли бути зовсім іншими. Але відсутність погодження, амбіційність керівництва і так далі, призвели до того, що цей потяг було просто безславно втрачено.

Як тут не згадати сакраментальне “не так страшні московські воші, як українські гниди”.

Зупиняти Муравйова було відправлено єдину військову силу, яка на той момент лишилася у Києві, а саме юнаків Старшинської школи.

Юнаки – це не вік. Так Центральна Рада постановила називати курсантів військових училищ, скасувавши кацапське “юнкера”. Юнаки Старшинської школи були від 20 до 30 років, які своєю службою в окопах Першої світової війни здобули право на старшинську освіту. Щоб бути підвищеними до сержантів за нинішньою класифікацією. Люди – усі суціль з бойовим досвідом. До них добровільно приєднався перша сотня помічного студентського куреня. Зазвичай, коли говорять про бій під Крутами, згадують виключно цю першу сотню, абсолютно не згадуючи юнаків Старшинської школи, хоча юнаків було 300, а студентів 126.

Юнаки мали на озброєнні скоростріли, а студенти на вокзалі знайомилися з гвинтівками, які їм нарешті дали. Стосовно бойового вишколу студентів, то перша сотня була сформована заледве за два тижні до часу відправки, а друга сотня студентського куреня на той час ще формувалася. Саме тому вона не виступила.

Чи були там діти? До списку сотні не заносили учнів шостих класів гімназії, за нинішньою класифікацією 9-10 класу, а виключно 7-8, тобто 11-12 клас за нинішньою класифікацією, Тобто люди 17-18 років, навряд чи можна їх назвати дітьми. Так, деяка кількість 15-16 річних хлопчиків зайцями пролізли до потяга, але усіх їх очільник старшинської школи Аверкій Гончаренко на станції Крути вивів з лави і залишив охороняти потяг. А оскільки сам потяг було відведено за станцію Крути на 2 кілометри, то вони були далеко поза боєм і ніхто дітей у бій не посилав.

Прибувши на станцію Крути, Аверкій Гончаренко вступив в контакт з Тимченком, хоча і не мав такого наказу, і не мав наказу підпорядковуватись Тимченку, незважаючи на те, що Тимченко мав мандат на керівництво усіма військами у Чернігівській губернії. Це знов таки до того, як було організовано з Винниченком і Грушевським оборона Києва. Тимченко, щоб не створювати конфлікту, підпорядкував Гончаренку бійців, які були під його орудою, загальної чисельністю приблизно 80 чоловік, і все, що лишалося від вільного козацтва і куреня смерті, і артилерійську платформу, створену сотником Лощенком, яку гордо називали бронепотяг.

Про цей “бронепотяг” потрібно сказати окремо. Це була артилерійська платформа, тобто залізнична платформа, поставлена перед паротягом, на яку було встановлено 3-дюймову гармату і довкола неї з залізничних шпал і мішків з піском створений всякий-такий захист для гарматної обслуги. Причому сектор обстрілу, така гармата, як ви розумієте, мала вельми обмежений, на відміну від поворотних башт заводських панцирних потягів, але принаймні у загону з’явилася буде якась артилерія.

Гончаренко наказав будувати укріплення і тут виявилося, що ніхто не подумав про шансовий інструмент. Ані юнаки старшинської школи, ані студенти, шансового інструменту не мали. Відповідно було всяк-так трохи поколупано мерзлу землю і з неї та підручного матеріалу вибудовано подобу окопів для стрільби лежачі.

Після чого військо Гончаренка залишилося чекати на підхід Муравйову. Муравйов вже знав, що Крути зайнято українцями, оскільки надвечір через станцію Крути пройшов потяг з дезертирами, які дорогою зупинялися на станції Крути, спілкувалися з українським військом, а тоді зупинялися і на
станції Плиски, спілкувалися з Муравйовим. Тим-то Муравйов не став заходити потягами на Крути, справедливо очікуючи, що потяги тоді розстріляють просто на залізничному полотні, а
висадився за кілька кілометрів перед станцією з потягів і повів лаву пішо. А панцерні потяги висунулися, щоб підтримати ці лави гарматним вогнем.

Лощенко на своїй артилерійській платформі вдало маневруючи, і тут слід відзначити бригаду паротяга, всі згадують гарматника Лощенка, менше згадують двох підстаршин, які працювали у нього заряджаючими, але це несправедливо, оскільки без них він не міг би вести такий швидкий і
прицільний вогонь. Так само мало згадують команду паротяга, а це знов таки три чоловіка, у яких чітко розподілені були обов’язки. Машиніст стежив за дорогою, корував паротягом, помічник машиніста стежив за манометром і регулював тиск у казані, щоб казан не вибухнув і водночас, щоб тиск не упав нижче потрібного рівня, щоб постійно підтримувалася нормальна робота пари. І кочегар, який слухав помічника машиніста і не просто кидав бери більше і
кидай далі, а підкидав рівно стільки вугілля, скільки той скаже. Жоден з них не міг відірватися від своєї роботи, щоб зробити роботу за іншого, тобто команда паротяга мала бути повністю укомплектована і професійна. Вона працювала як єдиний механізм, оскільки ця платформа маневрувати могла лише взад-вперед, або зупинятись на місці, але вона так маневрувала, що в артилерійській дуелі з двома панцерними потягами Муравйова ті жодного разу не змогли в неї поцілити. Натомість Лощенко вдалим стрілом пошкодив один з панцерних паротягів, після чого кацапи втекли з поля бою і залишили пішу лаву муравйовців без артилерійської підтримки.

Тому всі оці описи, які нині кацапи створюють, як паралельну реальність, про хоробрих муравйовців, які в багнетній атаці “знесли” українське військо, є брехнею. Так само брехнею є дописи про втрати українців, які загинули не в бою, а потрапили до кацапів у полон і потім були вбиті.

Тобто самого бою як такого не було, оскільки Муравйов вів бандюків, які йшли грабувати Київ, а не вмирати за якісь ідеї. І якби українці змогли затриматися на станції ще на 2-3 дні, то безперечно, муравйовський загін було б розмито хвилями дезертирів і на тому весь цей похід завершився.

Але кацапи вдалися до своєї улюбленої тактики, а саме заслали агітаторів до Ніжина, де накопичилося майже тисячу бійців, як Ніжинської залоги, яка охороняла станцію, так і дезертирів і представників маршових рот, які чекали паротягів, щоб вирушити чи додому, чи на фронт. Переважно всі хотіли вже додому, бо фронт розпадався на той час. І агітатори почали розказувати, що ось іде Муравйов, який приведе паротяги з братньої росінюшки і завезе всіх по домівках прямо до двору хат, а кляті крутяни його не пускають.

І Ніжинська залога повстала і висунула вимогу до Центральної Ради негайно передати усю владу Радам. Скільки говорили вони кацапською, вони навіть не зрозуміли, наскільки сміховино звучить їхня претензія, щоб Рада Радам владу передала. І відтак Аверкій Гончаренко, коли Тимченко
телефоном його повідомив про цю новину, змушений був командувати відступ, щоб не потрапити в оточення.

Тут він не врахував, що Студентський курінь було укомплектовано дітьми міщан української еліти, вони добре вміли орієнтуватися на вулицях, але абсолютно не вміли орієнтуватися в полях і лісах. І, як наслідок, одна чота Студентського куреня збилася з дороги у темряві і вийшла не до свого потяга, а до кацапського табору, де в результаті була оточена і здалася в полон. Семеро з них, яких було поранено, було відправлено в тил і вони зрештою опинилися у Харківському шпиталі, що одразу перекреслює усі розповіді про обдуманий розстріл.

Схоже їх було замордовано за звичним кацапським сценарієм. Кацапи спершу їх зв’язали, поранених навіть відправили на лікування і все було ніби по-людськи, поки кацапи за своєю кацапською звичкою не сіли пиячити. А коли напилися, пішли знущатися з полонених. Хтось із дітей не стерпів, щось відповів, розлючені п’яні мавпи почали їх бити спершу ногами і прикладами, тоді докололи багнетами. Абсолютно всіх було заколото багнетами. Тобто це було звичайне п’яне мордування, як воно прийнято у кацапістані.

Чи була це жертва марною? Одразу можу сказати, що Муравйов в результаті не встиг відрізати шлях відступу Болбочану. Болбочан відступив до Києва, не об’єднався з першим полком українських січових стрільців. Тобто Муравйов не зразу зміг зайняти Київ.

По-друге, за цей час і український уряд, і всі свідомі українці встигли евакуюватися. Залишилися лише ті українці, які вірили в хороших руських і, відповідно, хороші руські їх по-хорошому і розстріляли. Скільки було розстріляно, можна довго сперечатися, а можна просто навести цитату самого Муравйова, який до кінця свого, вже недалекого кінця, як я говорив, хвалився, що уставивши шибеницями Дніпро від Києва до Трипілля.

Окрім того, за цей час делегація українська у Бресті на переговорах з Німеччиною, Австро-Угорщиною і Туреччиною країнами коаліції виступала як делегація київського уряду. І її було визнано цими державами і підписано з ними окрему мирну угоду від кацапів. Тобто, це було перше визнання Української Народної Республіки у світі.

І трапилося воно саме тому, що уряд ще залишався в Києві, Муравйову не вдалося до підписання миру, вибити його з Києва. Якщо зважити на все це і на те, що бій відбувся практично без втрат з української сторони, а виключно з кацапської, треба віддати належне як підготовці школи старшин, так і військовому урядуванню з боку Аверкія Гончаренко, що й надало змогу Україні виграти цю операцію, яку помилково називають боєм.

Дякую за увагу,

Бунчужний Андрій Петік.