У вечір суботи, 9 листопада, я побувала на кінопоказі фільму «Будинок Слово». Показ відбувся в українському літературному клубі “КУК”, в м. Кельн.

Літературний клуб «КУК» – це місце, де плекається українська культура. Кожен, хто відчуває себе українцем, може прийти сюди, щоб відчути атмосферу концентрованого українства. У клубі можна відточити своє володіння українською мовою, збагатити знання сучасної української літератури та долучитись до української культурної спільноти.

Фільм «Будинок Слово» справив на мене неймовірне враження. Я вважаю його шедевром сучасного українського кінематографа та протиотрутою від фейкових російських кінострічок.

Останнім часом русскіє несамовито взялися наводнити кіноіндустрію різноманітними байками для самовиправдання. Вони представляють чи не щодня нову чергову нісенітницю на великих кінофестивалях по всьому світі й роблять це під маскою «честного русского человека». Ці кіна викликають обурення глядачів фейковими фільмами, як от, наприклад один з нашумілих нещодавно скандалів з показом фільму «Русскіє на войне» (https://www.bbc.com/russian/articles/cgedew2p2zdo) чи ще один відразливо-неприйнятний сурогат реальності –  «Любовь глухих» –  котрий русскіє пропихнули до показу в Естонії на Талліннському кінофестивалі “Темні ночі” (https://detector.media/infospace/article/234688/2024-11-13-tallinnskyy-kinofestyval-vidmovyvsya-znyaty-z-programy-film-pro-kokhannya-ukrainky-i-rosiyanyna/).

Коли русскіє рясно поширюють свої пропагандистські стрічки на всіх можливих західних публічних платформах, розповсюджуючи брехню про українську війну, українців та самих себе, вони возвеличують себе любих-русскіх й принижують своїх жертв, проте, саме українське кіно – це те, що може стати захистом для  спростування масової російській брехні в культурному аспекті.

Фільм «Будинок Слово» зібрав понад 100 глядачів й це є багато для відносно невеличкої зали форуму Лева Копелєва, де проходять події літературного клубу українців. Й хоч, за словами сценаристки, пані Любові Якимчук, з котрою на показі відбулося пряме онлайн включення, фільм вже 6 місяців перебуває у показі по всьому світі, на мою думку, він вартий того, щоб покази його не припинялись якомога довше. Також, присутні на перегляді учасники дискусії, дізнались про те, що зараз фільм перекладають професійні актори у Британії. Будемо сподіватись, що перекладена стрічка значно розширить коло глядацької авдиторії. Це допоможе більшій кількості людей у світі зрозуміти, яку ціну має російська “дружба”. Також, фільм можна подивитись онлайн на платформі Ютуб, за посиланням: https://www.youtube.com/watch?v=VrAlxSL0aCU

Ширше коло показів фільму, може прояснити багатьом людям, як так сталося, що росіяни повторюють свій брехливий, пропагандистський меседж: “українці самі себе вбивають”, але не отримують достатньо гучного контраргументу у відповідь на цей російський пропагандистський виверт. Змусити замислитись ця недомовка може лише необізнаного співбесідника що не дуже глибоко замислюється, над тим, а що насправді відбувається в Україні всі ці десятиліття. Тим часом така безсенсова фраза, як  й, традиційно, більшість з того, що говорять русскіє про українців є глобальною нісенітницею. Візьміть хоча б інтерв’ю одного русского курдупля, зі роздутим відчуттям власної важливості, Такеру Карлсону: https://www.youtube.com/watch?v=xE48pwu_WPA Путін бреше, так само просто, як й дихає й русскіє із задоволенням наслідують його приклад.

Русскіє часто вдаються до подібної брехні, –  щойно хтось починає звинувачувати їх у геноциді та знищенні українців разом із містами, показуючи відео та фото злочинів, –  їм стає конче необхідно приховати власні злочини, сховатись за жертву, перевести увагу з себе. Тут ми й отримуємо цю огидну, давно заїжджену фразочку в стилі маргарити симонь’ян про те, що: «а вот укрАинцы сами себя убивают».

У фільмі «Будинок Слово» дуже точно розкривається багатошаровість та складність ситуації, що панувала за тих часів в Україні. Й ця історія вельми точно передає також і сьогоднішнє становище українців перед русскімі. Уважному та підкованому історично глядачеві стає очевидним, що виснажені попередніми численними викликами українці, перед початком другої світової війни, у 30-ті роки ХХ століття, стали заручниками ситуації, коли українські землі ділили між собою імперії, здійснюючи над підневільним населенням неймовірно жорстокі заходи. Особливо дісталося тій частині України, де панувала російська імперія.

Русскіє й до того впровадили нескінченне знищення української ідентичності, то забороняючи українську мову, то знищуючи українські книги, то ссучуючи (шляхом залякування, підкупу та насилля) й привласнюючи українських видатних діячів культури. Проте, після приходу більшовицької диктатури, русскіє прагнули в найкоротші строки перефарбувати всіх українців у нехай поганеньких, але русскіх та зробити з них потрібну совєтам знеособлену раб-силу. Й ні – це не буде перебільшенням сказати, що формулювалося завдання саме так безальтернативно та безапеляційно – створити терміново й з усіх совєцького чєловєка.  Вже маючи ціль, більшовики не бачили перешкод й свято вірили у те, що ця ціль виправдовує будь-які засоби та найнебезпечнішу соціальну інженерію з можливих. Вони готові знищувати мільйони людей аби залишити бодай 2-3 підкорених рабів чи навіть не залишити нікого зовсім.

Сьогодні у будь-якій повсякденній бесіді із русскімі, коли мова заходить про їхні злочини, русскіє дуже люблять швидко перевести увагу з себе на тих, кого потрібно рятувати від них самих. Коли їм кажуть «ви масово вбиваєте українців, знищуєте під нуль їхні міста, викрадаєте їхніх дітей та піддаєте нестерпно звірським тортурам їхніх цивільних й військових» – форменною відповіддю на це частенько можна почути від русского щось накшталт: «Подумаеш мы! А вот укрАинцы сами себя убивают, а не мы!». Й людина, котра не має ґрунтовних знань в історії України та не розбирається у всіх складних перехрестях русско-українських відносин, часто раптово перемикається на цю бздуру й намагається зрозуміти де вона помилилася. В такої людини можуть виникнути сором за те, що вона могла образити й звинуватити безневинну русскую душу, виникає почуття, що не можуть бути вєлікіє русскіє люді такими звірами. Тоді на думку спадають сумніви й  починає здаватись, що певно й українці винні у тому, що з ними коїться. А українці винні лише у тому, що роззброюються, пацифікуються й не бажають воювати. На цьому все! Й тут ми виходимо на продубльовану віктимізацію українців та втечу русскіх від відповідальності. Проте, мало хто з учасників дискусії в таких випадках може чітко збагнути у які нетрі заманило їх оце русскоє чудо-брехло, що стоїть й не моргаючи повторює: «та то не мы, то укрАинцы сами себя убивают».

Занурившись у сюжет фільму «Будинок “Слово», дуже легко згадати цього сірого, безіменного приставного російського офіцера, котрий безцеремонно та грубо розпоряджається життями всіх мешканців будинку. Він – прямий ставленик росії, перебуває ніби в тіні, ніби за лаштунками, але постійно виступає потужним актором і каталізатором усіх нещасть і бід, які змушені переживати письменники, що зібралися у своєму кооперативі, прагнучи творити щасливе сьогодення, щасливу реальність того часу.

Цей совєтський більшовицький російський комісар, присланий із Москви, був насаджений для того, щоб стежити за кожним і кожною, підкуповувати, залякувати та чинити насильство над душами й тілами творців, їхніми рідними та найближчим оточенням, аби зрештою змусити їх писати необґрунтовані, гучні, брехливі пасквілі на користь кровожерливої гігантської російської машини, призначеної знищувати своїх власних громадян, пожираючи їх, перед тим зламавши психічно, ментально, тілесно та відібравши найдорожче — людську душу.

Цей комісар напрочуд легко та елегантно виконував своє завдання. Особливо вдавалося йому це, коли він вчепився в нездару Акімова — новачка та чужого серед своїх графомана, який приїхав чи то повчитися, чи то здобути славу в кооперативі, а чи й просто надибати житло серед видатних українських митців.

Не можна сказати, що Акімов був якимось особливо великим негідником; він був звичайною людиною, що заворожена обіцянками совєтського щастя, прагнула здобути свій шматочок цього щастя, в пошуках котрого натрапила на витонченого ката, живодера та садиста — безіменного совєтського комісара зі москви.

Зрештою, Акімов так й не був визнаний та прийнятий людьми, до спільноти яких прагнув належати. Він був самотнім молодим чоловіком, який, як і багато інших українців, повірив у брехню про “соціальний рай”, у брехню русскіх комуністів. Проте, цей “соціальний рай” був лише ілюзією, ширмою для прикриття масових знищень життів. Він, як і багато інших, не зрозумів, що сила, яка його туди заманила, насправді вбивала та калічила людей заради встановлення своєї влади, заради жадоби крові та грошей. Та й чи могла тогочасна людина осягнути весь пекельний задум росії? Це була влада, яка переслідувала виключно власні інтереси і зовсім не прагнула покращити життя людей навколо, вона побудувала величезний тоталітарний концтабір й щоденно перемелювала тих, кого вдало посадила на гачок обману.

Комісари ЧК, працівники «Надзвичайної комісії для боротьби з контрреволюцією, саботажем та спекуляцією»,  були особами, що керувались найбільш низькими пороками — люди, для яких не існувало нічого святого, яких нічого не могло зупинити. Вони не боялися тоді нічого, а от в Україні поголовно серед населення, всі боялися та вірували у Бога. Й комуністи, чекісти, росіяни, для яких не було різниці між убивством чи зґвалтуванням дитини та “вирощуванням спеціальних письменницьких кадрів” для здійснення своєї пропагандистської діяльності, обіцяли українцям віддати владу до їхніх рук, паралельно відбираючи майно, життя й душі на обмін. То не був якийсь вільний та рівноцінний обмін, то не була навіть відносно чесна торгівля. То був гоп стоп в масштабах країни!

Найчастіше, перебуваючи у безвиході, доведені до відчаю, буквально за крок від смерті, українські люди отримували накази, доручення, «побажання» від своїх переслідувачів про те, як потрібно здати своїх сусідів, знайомих чи навіть родичів, щоб припинити свої страждання. А тепер росіяни про це кажуть, що: «укрАинцы сами себя убивали». А ще русские дуже люблять глузувати про те, що «укрАинцы друг друга ели», прагнучи таким чином показати всю неприглядність українців. Що це, як не звичайний русскій нацизм й знущання? Влаштувати цілій країні Голодомор, а потім глузливо так, з «чесним обличчям» всім тризвонити про те, які ті люди не такі, беручи до уваги лише найбільш невдалі приклади й оминаючи, що більшість українців ніколи би не опустилися до такої поведінки, якби русскіє не закрили їх у величезному ґетто й не обібрали би до нитки. Насправді, русскіє обманули українців, обікрали й винищують до сих пір!

Зрештою, повертаючись до фільму «Будинок Слово» ми, спостерігаючи за цим тандемом московського ката та неприкаяного безталанного писаки, можемо дійти очевидного висновку: це не українці вбивали себе самі бо русскіє створили подібні умови для українців. Навіть побачивши у фільмі цей тандем усередині спілки письменників, можна зрозуміти –  яким би талановитим, чесним та добрим ти не був, ситуація, яка склалася, робила тебе максимально беззахисним перед московською більшовицькою машиною — молотилкою людських доль, що вже запустилася і лише набирала обертів у своєму прагненні проковтнути все, що траплялося на її шляху.

Тому, коли я чую від росіян фразу “українці самі себе вбивали”, можу сказати лише одне: це росіяни вбивали українців руками тих, хто їм повірив, повірив у можливість дружби з катом й покидьком. Виконавці злочинних наказів, авжеж, несуть відповідальність за свої вчинки, навіть коли виконували злочин несвідомо. Проте, виконавці потрапили в пастку русскіх, повіривши в брехню про те, що русские дійсно поділять владу в Україні по-чесному, що селяни отримають землю, а робітники — заводи.

Путін у своїх виступах зізнавався, що захоплюється методами геббельсівської пропаганди (https://www.youtube.com/watch?v=QRLiOzrxlDs), він наголошував, що Геббельс був дуже розумним та ефективним. Він зазначав: щоб брехня стала “правдою”, її потрібно повторювати безліч разів, причому ця брехня має бути грандіозною. Якщо ви повірите в те, що “українці самі себе вбивають”, й почнете відводити свій погляд від українців, які зараз гинуть, на так званих “хороших росіян”, то ви автоматично стаєте жертвою геббельсівської пропаганди.

У фільмі Будинок “Слово” чітко відтворюються механізми роботи цієї глобальної геббельсівської брехні, котру хором зараз повторює русскій чєловєк. Росіяни знову заманюють вас у свої тенета, поки ви їм вірите. Невже ви дійсно думаєте, що цього разу вам вдасться залишитися цілими?