Фотокор, кураторка музею ЗСУ, волонтерка і просто архітекторка — Олена Іванова
ВІКТОРІЯ ЧЕРЕМИС / UNCATEGORIZED / 24 КВІТНЯ 2024
Коли ми починаємо розмову, Олена відразу уточнює: «Щодо рубрики “Архітектори проти війни”, в якій буде опублікована стаття, — я не проти війни, а за перемогу. Це принципово». Це не просто слова, адже останні десять років свого життя архітекторка присвятила саме перемозі. За цей час вона встигла зробити серію фотодоказів війни для міжнародних організацій, зібрати експонати для Національного військово-історичного музею, поволонтерити, «повоювати» із чиновниками як громадська активістка «майданівських і постмайданівських» часів та попрацювати прифронтовим архітектором. Квест досі триває і, за словами Олени, буде завершений у деокупованій Феодосії: там вона, зручно вмостившись на пляжній лавочці, вип’є ранкову філіжанку кави.
Колись, задовго до появи мети випити кави на уламках імперії, Олена була звичайною успішною архітекторкою. В 1996 році вона закінчила Київську академію мистецтв, відкрила своє перше архітектурне бюро й виграла грант ЄБРР на двотижневе індивідуальне навчання від ексміністра архітектури та будівництва Нідерландів. «Я зрозуміла, що нічогісінько не навчилась, бо протягом останніх десятиліть світова архітектура розвивалась в іншому напрямку… Тоді я почала вивчати менеджмент, брендинг, рекламу та психологію, адже, на жаль, хоч усі ці речі — частина архітектури, їх у моєму університеті не викладали», — розповіла архітекторка.
Незабаром після цих подій Олена отримала пропозицію стати співзасновницею та директоркою компанії, дотичної до кількох помітних проєктів, зокрема меморіалу в столиці. Втім, згодом співпрацю довелося припинити. «Питання чесності у окремих людей було відносним. Збагачення ж на меморіалі — це, як на мене, просто-таки дещо за межами… Словом, я покинула ту фірму й заснувала свою. А незабаром ми отримали запрошення Українського Конгресового комітету Америки на участь в конкурсі на створення меморіалу Голодомору в Вашингтоні», — розповідає Олена.
За словами архітекторки, перші успіхи надихнули, але не вирішили її головну проблему: ніш, у яких можна було б працювати чесно, бракувало. Втім, згодом рішення відшукалося: жінка переорієнтувалася на роботу поза столицею й зайнялася проєктуванням спортивних комплексів. Найпомітнішими напрацюваннями цього періоду стали проєкт кінного центру в Шпитьках та проєкт великого олімпійського комплексу під Києвом. «Бажання працювати чесно — це лише одна з причин переходу у спортивне проєктування. Інша полягала в тому, що я — непоганий технолог, а великі спортивні комплекси дуже цікаві саме з технологічного погляду», — розповідає архітекторка.
«Архітектура — це, образно кажучи, не те, що ми бачимо ззовні, а отже, в ідеалі процес проєктування й будівництва має становити лише 15–20% проєкту. Решта — це вивчення потреб людей і робота над тим, щоб нова будівля повністю вписалася в їхній життєвий простір»
Досвід проєктування за світовими стандартами Олена здобула в Японії, Німеччині та США, де мала можливість вивчати технології та практики. Найбільш знаковою для неї стала поїздка до Японії у 2007 році: тоді архітекторці розповіли про історію проєктування Роппонґі-центру в Токіо. Підготовка до будівництва розтяглася на 17 років: протягом цього часу замовники проводили переговори з власниками ділянок поблизу майбутнього будівництва та переносили й консервували історичні пам’ятки. Коли все нарешті владналось, будівлю побудували. На це команді знадобилося три роки.
«До речі, одну з пам’яток перенести не вдавалось, тому її спочатку прибрали, а потім — обережненько повернули на місце… Чи не занадто все це — перенесення пам’яток, 17 років? Ні. На мою думку це — взірець правильного підходу. Витрачати на підготовку так багато часу не обов’язково. Але продумати все настільки досконало, настільки це можливо, — необхідно. Архітектура — це, образно кажучи, не те, що ми бачимо ззовні, а отже, в ідеалі процес проєктування й будівництва має становити лише 15–20% проєкту. Решта — це вивчення потреб людей і робота над тим, щоб нова будівля повністю вписалася в їхній життєвий простір. Простий приклад: коли гарний архітектор починає проєктувати сквер, він має вивчити, як, куди й навіщо ходять люди, які живуть поруч. Якщо він розумітиме їхні потреби, то у спроєктованому ним сквері не буде протоптаних на газонах “доріжок”, адже всі потенційно популярні шляхи будуть запроєктовані саме як доріжки», — розповідає архітекторка.
Олена пояснює: щоб досягти результату, архітектор має цікавитися думкою людей, які живуть поруч із місцем майбутнього будівництва. Втім, часто її колеги від цього відхрещуються. «Українські архітектори іноді кажуть: ми не можемо орієнтуватися на побажання людей, адже вони багато чого не розуміють. Але якщо люди, приміром, не розуміють, чому треба зберегти історичну пам’ятку, то потрібно пояснити їм, який зиск вони від цього отримають. І навпаки, що втратять, якщо, наприклад, поруч із їхнім домом побудують хмарочос замість парку, в якому ця сама пам’ятка стоїть».
На думку волонтерки, крім архітекторського непрофесіоналізму та небажання працювати з громадою, перешкодою до створення гарної архітектури часто також стає свавілля замовника. Втім, саме архітектор має роз’яснити останньому, чому певні рішення правильні, а певні — ні. «В ідеалі це має бути саме так, але ідеал та реальність — це дві великі різниці. На жаль, в Україні замовник дозволяє собі диктувати умови, яких не розуміє. І саме через це нині в Києві колапс — транспортний, екологічний і соціальний. У майбутньому ситуація буде погіршуватися», — пояснює Олена Іванова.
«Труханівська Січ», НВІМУ та війна
Коли у 2014-му році почалася війна, Олена стала однією зі співзасновниць громадського руху «Труханівська Січ», учасниками якого стали представники патріотичних організацій: 4-ї козацької сотні Майдану, «Правого Сектора», «Автомайдану» та багатьох інших. Об’єднавшись, патріоти зайнялися підтримкою добробатів і захистом у судах пам’яті вбитих на Майдані протестувальників. «Ми домагалися — звісно, без самосуду та згідно із законодавством — щоб тих, хто розстрілював людей на Майдані, судили чесно. На ту мить “Труханівська Січ” була великим потужним рухом: ми мали своїх представників у кожному обласному центрі. Посудіть самі — взяти і 18 разів домовитися з “Укрзалізницею” про окремі літерні потяги — це рівень», — сміється Олена.
«Вони готувалися до війни, а ми готувалися жити в мирі… 24 лютого в українців було бажання воювати, але більшість із тих, хто тоді пішов на фронт, не знали, де в автомата приклад. Ми тримаємося за рахунок духу і закриваємо фронт не знаннями, а життями»
Трохи згодом більшість «труханівців» стали учасниками й учасницями АТО. Олена теж поїхала на фронт, але не як солдат, а як фотограф. Вона вважала, що мусить застосувати свої вміння з максимальною користю. «Я професійно фотографую й маю акредитацію, тому поїхала на фронт саме як фотокор. Світлини, які я тоді зробила, були використані в Женеві як один із доказів того, що проти нас справді воює кадрова російська армія», — розповіла жінка.
Саме в цей час завдяки дивовижному збігові обставин Олена також потрапила на роботу в Національний військово-історичний музей України (музей ЗСУ): у 2017 році її літерний потяг зупинився на станції Крути в Чернігівській області. Розмовляючи з директором установи про вшанування пам’яті героїв Крут, архітекторка дізналася, що 120 гектарів території музею не використовуються. «Ми вирішили зробити там проєкт розвитку з великим полігоном для ТРО та першим в Україні скансеном фортифікацій. Такий собі військово-польовий скансен. Я спроєктувала “Крути 2023”, і ми представили задумку Кабміну. Презентація відбулася 29 січня 2022 року…» — розповідає Олена.
Відтоді архітекторка працює в експедиціях як співробітник музею. Вона постійно привозить із фронту й деокупованих територій свіжі експонати: «демілітаризовані» речі ворогів, записи розповідей місцевих жителів і фотографії. Артефакти збирають, архівують та демонструють аудиторії — втім, не лише як пам’ятки, але і як привід для роздумів. Наприклад — із приводу того, як нам треба діяти, щоб не програти цю війну.
«У Святогірську, де я була зокрема й в експедиції, Збройні Сили воювали в окопах часів Другої світової війни. І щоразу по окопах чудово видно, чиї вони: старі німецькі, сучасні російські чи сучасні українські. На жаль, наші все ніяк не можуть навчитися копати, тому поки що українські окопи гірші в сенсі технологій захисту. Власне, про наші помилки я можу говорити довго. Головне, про що вам слід знати саме зараз, — це те, що нам треба негайно надолужити прогалину у військовій підготовці. Коли росіянин — далеко не “чмобік”, як нам кажуть у телемарафоні — приходить в армію, він уже вміє стріляти й копати та знає маневр і принципи домедичної допомоги, бо у школах країни-ворога є початкова військова підготовка. В українських школах протягом останніх тридцяти років військову підготовку не викладали. Вони готувалися до війни, а ми готувалися жити в мирі… 24 лютого в українців було бажання воювати, але більшість із тих, хто тоді пішов на фронт, не знали, де в автомата приклад. Ми тримаємося за рахунок духу і закриваємо фронт не знаннями, а життями», — розповіла Олена.
Військова архітекторка стверджує: нині певні зрушення в потрібному напрямку є, але їй дуже шкода, що для цього знадобилася загибель тисяч людей. «Коли ми говорили про це в 16-му й 17-му роках, це нікому не було потрібно. Нікому, крім тих, хто став і закрив собою країну у 22-му. Але цих людей хтось має замінити, розумієте? І ті, хто прийде на заміну, мають бути професіоналами. Русня вміє грати в довгу, бо паразитизм на чужих територіях — це сенс їхнього існування. А ми тим часом продовжуємо сміятися із “чмобіків” і з того, що у них стара техніка… Але ж гармата 1954-го року випуску стріляє й убиває так само, як і гармата 2022-го. Чи має значення, калібр якого року випуску вас уб’є? Люди мають усвідомити, що воювати будуть усі. Або інший варіант — усі будуть у концтаборах. Або ГУЛАГ, або армія — інакше ніяк», — пояснює архітекторка.
Волонтери «Труханівської Січі» були впевнені в тому, що повномасштабна війна неминуча, тому суспільство потрібно готувати. Вони провели численні вишколи для цивільних, і, за словами Олени, нині всі, хто їх пройшов, не бояться відключень світла та знають, як надавати домедичну допомогу, куди ховатися в разі обстрілу і з якого боку автомата слід шукати приклад. «Оскільки органи офіційної влади не робили для того, щоб підготувати людей до катастрофи, абсолютно нічого, ми почали готуватися самі. Це була школа виживання, і зараз майже всі, хто її пройшов, воюють. Якби не вік, а мені 55, я б теж воювала, але нині я корисніша як волонтер. Раніше займалася пошуком двохсотих, а сьогодні фіксую руйнування на прифронтових територіях відповідно до чинного законодавства», — розповідає Олена Іванова.
«У зоні, куди дістає РСЗВ, а це 50 – 70 км від фронту, постійно зберігається загроза, а отже, будівлі, які там перебувають, мають відбудовуватися розумно»
На думку архітекторки, цим мають займатися професіонали, які вміють пересуватися замінованою територією та гарно розуміються на тому, як вибухівка руйнує ті чи інші матеріали. «Згідно із законом, щоб людина отримала компенсацію за житло, потрібно надати докази його руйнування. Втім, Кабмін погано собі уявляє процес добування цих самих доказів. Вони бачили Бучу та Мощун і думають, що це “ай-яй-яй”, але насправді “ай-яй-яй” — це коли лінія фронту кілька разів проходить по місту чи селу, як це відбулося, наприклад, у Богородичному чи Святогірську. Так от, щоб людина отримала компенсацію, архітектор має сфотографувати те, що залишилося від її дому, і описати побачене професійною мовою. Нині дехто намагається робити опис, рахуючи дахи будинків на супутникових знімках Google, але це марна справа, бо вибух — це штука, яка може візуально лишити будинок цілим, тоді як насправді його вже немає».
Щоб навчитися працювати зі зруйнованими будівлями, Олена отримала консультації в Національному університеті оборони України. Фахові спеціалісти-інженери розповіли їй про те, що відбувається, коли різні боєприпаси вибухають у різних локаціях. «Станом на 23-й рік я зафіксувала всі руйнування в містах Сіверськ і Святогірськ. Це була робота в броніку й швидкими перебіжками. Тепер я непогано вмію пірнати в калюжі», — розповідає архітекторка.
Зайнятість не заважає Олені продовжувати працювати за професією: як архітектор малих форм вона допомагає створювати меморіальні об’єкти та консультує з питань реставрації. Одна з її останніх робіт — це пам’ятний знак для вокзалу в Краматорську, де в квітні 2022 році росіяни прицільним ударом вбили 61 людину і поранили 122.
Після перемоги: як підняти міста з попелу?
Архітекторка, яка протягом останніх кількох років споглядає не пам’ятки, а руйнації, дивиться на світ як міцний реаліст. На її думку, те, що війна допоможе нам остаточно завершити декомунізацію, та те, що українські архітектори активно працюють над проєктами відновлення зруйнованих міст, — це чудово. Втім, попри це нам доведеться переосмислити питання безпеки повністю, кардинально і назавжди.
«У зоні, куди дістає РСЗВ, а це 50 – 70 км від фронту, постійно зберігається загроза, а отже, будівлі, які там перебувають, мають відбудовуватися розумно. Так, люди мають десь жити, і багато хто досі лишається там тому, що працює, не має куди їхати або хоче лишитися вдома. Втім, і такі люди, і ми маємо розуміти, що це постійний ризик. Постійний. Так, “прилетіти” може в будь-яку точку країни, але одне питання, коли у ваш будинок може влучити випадковий уламок від шахеда чи ракети, а друге — це коли по вас постійно стріляють, проте через близькість фронту сирена навіть не встигає завити. А коли вийдемо на наші кордони, то це можна буде вважати лінією фронту. Коли сусід — ворог, то це реальність», — пояснює військова архітекторка.
Олена впевнена: війна — це назавжди, бо ворог нікуди не подінеться. А це означає, що, перш ніж створювати проєкти відбудови конкретних міст і об’єктів, мусимо розробити безпекову технологію. «Після того, як буде прийнята концепція прифронтових, тобто прикордонних, територій, ми зрозуміємо технологію життя в тих містах, що будуть перебувати найближче до фронту/кордону. І тільки після цього можна буде зрозуміти демографію: скільки там буде людей і чим вони займатимуться. Посадити квіточки й прокласти доріжки — це супер, але для кого? Давайте почнемо з того, що в землі у зонах, де пройшла лінія фронту, перебуває така кількість вибухівки, що через півтора року після початку війни у Святогірську жінка підривається й залишається без ноги, незважаючи на те, що до неї цією дорогою пройшло 25 саперів», — розповідає Олена.
Архітекторка вважає: в ідеалі прикордонні області — Чернігівська, Сумська, Донецька, Луганська, Харківська — мають перетворитися на одну велику Запорізьку Січ ХХІ століття. Там під захистом спеціально розробленої системи оборони мають функціонувати військові частини та інфраструктура для їх обслуговування. Втім, це зовсім не означає, що сусідні з московією області мають стати безлюдними. «Армія — це один із найефективніших бізнесів. Це харчування, дозвілля, родини. Діти, які ходять у школу. Це величезна інфраструктура, розумієте?» — говорить вона.
Архітекторка впевнена, що побудова Запорізької Січі ХХІ століття — це лише перший крок на шляху до створення України, яка більше не пустить ворога на свою територію. «Дехто каже, що ми маємо стати, як Ізраїль, втім, насправді нам це не допоможе: ми маємо стати крутішими. І тільки тоді в нас буде шанс». На думку волонтерки, ми маємо створити систему безпеки, що передбачатиме кожну дрібницю. «Треба відмовитися від централізованих ТЕЦ і загалом усіх інфраструктурних систем, які можна швидко вразити, залишивши велику кількість людей без необхідного. Кожен район повинен мати власні системи опалення й освітлення — саме так діють у Європі. 5–7 років тому вже був проєкт про децентралізацію інженерних систем забезпечення життєдіяльності, але його не прийняли. І тепер українці критично залежать від однієї великої, вибачте, “байди” і втрачають світло відразу ж після того, як в неї “прилітає”», — пояснює Олена Іванова.
Щодо безпечного житла як важливої частини безпекової архітектури, то, на думку Олени, це чудова ідея, але реалізувати її потрібно надзвичайно вдумливо. «Безпекові кімнати, як в Ізраїлі, це, звісно, прекрасно, але треба враховувати, що стіни й двері цих “сейфів” не здатні протистояти зброї, яку використовує наш ворог. В Ізраїлі будівлі обстрілюють саморобними “катюшами”, а в Україні — зброєю, яка зносить будівлі. Насправді, щоб повноцінно захистити людей від обстрілів, потрібно, аби в кожному будинку був паркінг із трьома-чотирма виходами, адже, до речі, підвал з одним входом — це смерть. І в ДБН цей момент щодо паркінгів є. Чому їх не будують? Бо забудовники економлять гроші. Що із цим робити? Саджати до тюрми з конфіскацією. Коли ми почнемо це робити, закони почнуть виконуватись», — каже архітекторка.
На запитання, як вона ставиться до ідеї, відповідно до якої руйнування мають стати приводом для завершення декомунізації, Олена відповідає: говорить про це протягом останніх 10 років. «Коли русня заходить на нашу територію і бачить пам’ятники Пушкіну та чує російську, вона починає почуватися, як у себе вдома. Так вони й кажуть: “о, так ми ж додому прийшли”. Вони думають маркерами, а ми залишаємо їх для них на кожному кроці. Так, нині все змінюється: вже прибрали Щорса й прибирають Пушкіна. І все ж ми діємо повільніше, ніж потрібно. Ще рік тому, коли я їхала з Покровська в Краматорськ, по дорозі постійно “ловилося” російське радіо. Уявіть собі — в Україні під час війни! І тільки нещодавно його начебто заблокували. Принаймні, на це виділили кошти», — розповіла архітекторка.
Вона нагадує: починати треба зараз, адже попереду дуже багато роботи. «Зрозумійте: перше, що робить москаль, коли приходить у Маріуполь, Авдіївку й інші окуповані міста, — це скасовує декомунізацію: повертає пам’ятники Леніну й російську мову. Вони ментально асимілюють те, що взяли. Втім, ми таки робимо висновки, бо нині є рішення про те, що всіх росіян, які приїхали на наші території з росії після 2014 року, повернуть назад. Я вважаю, що це — чудовий початок у потрібному напрямку. Треба продовжувати», — впевнена Олена.
Джерело всіх фотоматеріалів — особистий архів Олени Іванової
