Микола Бондар

39 хв  · 

Архів.

Десять років тому, в ніч з 17 на 18 лютого, я доказував сотникам, і особисто Парубію, що виходити з Майдану не можна. Що це пастка і що будуть провокації з боку силовиків. Потім обходив з побратимами майданівців і пояснював, що може статись.

Нам було вже відомо, що тітушкам і кримінальникам видали зброю і дали гарантії не притягати за будь які дії. Владі набридло “гратись в демократію”, вона вирішила розігнати Майдан. А для цього було потрібно виманити сотні і зробити так, щоб більшість не повернулась.

Якоюсь мірою їй це вдалося. В ніч з 18 на 19 Майдан захищало до 350 бійців і кияни. Парубія “контузило”, сотники майже всі розбіглися. Ті, хто давали гарантії, що все буде нормально, мирно і без ускладнень, кричали про негайний відступ на Житомир. В ту ніч мені хто тільки не телефонував з благаннями і вимогами відводити хлопців…

До речі, ті, хто вимагав йти на ходу, потім так само вимагали залишити Майдан і фактично капітулювати. Співпадіння?

Ввечорі 17-го ми обговорили з сотнею ситуацію, як це прийнято у козаків, і більшість свідомо прийняли рішення взяти участь в захисті цивільних, яких політики запросили на “мирну ходу”.

Десять років тому ми остаточно втратили ілюзії про можливість цивілізованих розв’язань проблем, якщо на іншому боці мскальська влада. Жодним гарантіям від будь кого з них вірити не можна. Нажаль, до більшості це дійшло тільки після 2022…

Десять років тому ми прийняли бій за свободу і незалежність. З навченим, сильним і безпринципним противником. Не відступили. Змогли маневром зберегти підрозділ і повернутись на Майдан для його захисту, на відміну від багатьох “красивих”, але сцикливих. Ми поламали плани ворога. І я хочу подякувати кожному, хто був поряд в ті дні і години.

Ворог розраховував, що жорстокість в Маріїнському налякає так, що подальшого спротиву не буде. Він помилився. Ті, хто залишився, прийняли бій. І втримались рівно стільки, скільки було потрібно.

Мабуть вперше більшість українців зрозуміли слова державного Славня “Душу й тіло ми положим за нашу свободу…”.

Моє фото в парку після заряду шрапнелі в голову. Я не пам’ятаю, хто фотографував. Потім були ще поранення і побратим, який допоміг вийти з парка. Він загинув під Волновахою в 2015.

Йшла друга доба без сну, а попереду пекло 19 і 20 лютого. І десять років Третіх Визвольних Змагань. Ми не здалися, відповідно маємо можливість перемогти.

Слава Україні!