У нас, українців, є одна риса, яка заважає нам дотискати будь яку дію до кінцевого результату.
Революція на Граниті. Фактично каталізатор Незалежності. А потім до влади прийшли комуністи і “червоні директори” і бандити, які стали олігархами і обласними “феодалами”. Ну як “прийшли”. Ми їх обрали. В демократичний спосіб. Тобто дали їм повноваження і отримали те, що отримали. Шлях до великої війни.
Помаранчева революція. Поборовши гостру проблему всі знову розійшлися і проблема повернулась. Непокарані умовні “ківалови” і російські агенти пару місяців пересиділи і потім з новою силою продовжили розвалювати Україну, готовлячи її до нової окупації під виглядом тайожного союзу. І робили це теж за фактичної підтримки більшості. Бо невтручання і байдужість і є згодою і підтримкою.
Євромайдан – Революція Гідності. Перші загиблі Герої Небесної Сотні і фактичний початок Третіх Визвольних Змагань.
Трохи пояснень.
Мене іноді питають, що це за “Змагання”. Відповім. Змагання – це термін, який застосовували на початку двадцятого століття до процесу збройного спротиву окупантам, тобто зовнішньому ворогу. Це не про спорт. Це старе значення “бойових дій” ще з часів козаччини. Цей термін був популярним і зрозумілим в промовах і дописах часів УНР. І після поразки в Перших Визвольних, а саме 1917-1921 ( хоча окремі бойові зіткнення були і пізніше, наприклад Холодний Яр тримався до 1922, а останній свій бій отамани Яру дали в Лук’янівській в’язниці в 1923) окупанти зробили все, щоб вичавити з свідомості українців це значення саме як військовий спротив окупації. Так само багато років Герої УПА, Других Визвольних, мали репутацію “бандитів, які вбивали українців, поляків і євреїв”(Про те, що в Бабиному Яру вбито більше 600 діячів ОУН, а поляки закатували тисячі оунівців звісно не згадувалось). Це, наприклад, “вбита пам’ять” нащадків упівців, які воювали у Других Визвольних і поховані на Яворині та в інших місцях, і про яких не знали їх онуки, бо родина боялась навіть згадувати про ті події… Тому всім, хто залишився в “обіймах” окупаційного наративу, пропоную не виставляти себе на посміховисько, а витратити час і почитати. Наприклад спогади командира загону крутян, Аверкія Гончаренко. Який пройшов і Перші і Другі Визвольні і похований в м. Парма, Сполучені Штати Америки. І не тільки його. А повторювати те, що вбивали в голови українцям за мскальськими підручниками – це себе не поважати…
Визвольні Змагання – це підтвердження тяглості боротьби поколінь. Підтвердження, що держава існувала точно не 30 років. Підтвердження того, що ми насправді воюємо за себе, за цінності, які в Україні з’явилися навіть раніше, ніж в деяких європейських країнах.
Тому як тільки злочинна влада почала вбивати за наказом імперії зла, мирний протест став набувати ознаки бойових дій, тобто Визвольних Змагань. Так зрозуміло?
Не майданівці почали першими. Навпаки. Ми тоді робили все, щоб не допустити навіть привода для агресії. Жоден магазин не був пограбований в периметрі Майдану. Жоден ресторан. Груша з’явилася, як реакція на зраду “сцени” і була спровокована Кобою на замовлення тієї “сцени”. Бо Рада Майдану прийняла рішення замінити “сцену” на інших представників. Але я сьогодні не про це.
Отже про “недоробили”. Після втечі Януковича мскалі напали вже відкрито. І майдан пішов воювати. Ми тоді говорили, що таке враження, що недобиті гниди запросили вошей, щоб вижити. Так і сталося. У активного відсотку українців не вистачало сил одночасно на захист на фронті і реформи в тилу. Влада принципово не змінилась. Трохи знову злякалась, але не настільки, щоб реформуватись. Брехня нікуди не зникла. Продажність теж. Але так чи інакше ми не втратили державність. І мали п’ять років на виховання “органів”, які періодично пробували “продатись”. Армія, мова і віра стали гаслами в одній з політичних партій саме тому, що їх виховували, а не тому, що в це вірили на початку. Можу тільки нагадати, як ми програли інформаційний фронт в період з 2014 по 2019, бо посаду отримав “свій” ідіот. Мінстець своєю бездіяльністю так само наближав війну, як дії хомчака і тарана пізніше…
Ми в той період зробили величезну помилку. Країна жила окремо, фронт окремо. І хоча більшість практично не відчувала війни, вона так “втомилась”, що проголосувала за кіно. І отримала те, що “замовляла”. Сподобалось?
З 2019 по 2022 нас активно готували до капітуляції. Розвалюючи армію, підміняючи поняття. Відкриваючи кримінальні справи проти ефективних військових. Залучаючи гнид до державного управління… Чому б ворогу не зробити висновок, що ми “готові”? Він і зробив…
До речі, один з маркерів бездіяльності і безкарності для мене є “кейс” Ахметова. Той, хто в 2014 вирішив пограти в автономію і створив передумови для “громадянської війни” має відповісти за свої дії. Коли вже?
2022 рік показав, що ми насправді нація. 2023 знову відкинув нас в поняття “населення” з “марафонами”, совком в армії, брехнею і тупістю в управлінні на рівні зради. Але сьогодні мова не про втрату грошей, а про втрату життів і країни. Без перебільшення. Тому я дуже сподіваюсь, що ми зробимо висновки з попередніх помилок і знову згадаємо хто ми є. Що ми нащадки мільйонів, які століттями боролись за незалежність і не програли.
В війнах перемагають не армії, а нації.
Слава Україні!
