“Над моїм будинком висів наш дрон, і знімав, як під@ри заносять бк на перший поверх. Ну і по ним прилетіло… Мені сказали, що до п’яти 200, багато поранених… В тому числі їх командир, теж 200… Так, будинок жаль, але він загинув не просто так, а як справжня українська хата.. Мені скинули те відео. Пишаюсь.”

“Ви музейник? Так у мене їх, під@рів броніки з ганчірками є. В кущах валяються. Потрібно?”

А підрозділ називався “калуга”. По позивному командира. Ось його бронік. Треба? Десь ще було, але там зараз трава висока, небезпечно шукати. Я потім віддам…”

Втомлений господар зруйнованого будинка в місті Святогірськ інколи піднімає голову на винищувач, який заходить на бойовий. “Добре, що наш…” а потім не звертає уваги на гуркіт чогось тяжкого кілометрів за 20…

“Тут сапери вже пройшли, але все рівно не треба в сторону… А тут вони підірвали своє бк, коли відступали… А тут когось поховали, але це потрібно спитати у Олени, адміністратора…”.

Невисока і дуже активна жіночка. Пережила окупацію. До останнього пробувала зберегти свою роботу і ховала загиблих колег… “Ми говорили, не чіпай невідомого. Дрон скинув щось, він підняв і на шматки… Наш дрон. Ми знаємо. Але не ображаємось. Бо як інакше звільнити місто?”

…ти слухаєш “роздуми” людини, яка все втратила, але жива. І розумієш, що ми будемо звільняти своє тільки через руйнування. Саме такі, без жодного шансу на “часткові руйнування”. Буде зруйновано все. І ми маємо до цього бути готовими. Психологічно.

А той, кого звали “Калуга”, насправді не цікавий. Ні як зовуть, ні чому прийшов, ні ким був і з ким жив. Абсолютно не цікавий. Бо він був 200 ще задовго до прильоту нашого калібру. І цей бронік насправді є просто констатація факту його пересування, а не життя.

Олена Іванова. замітки з деокупованой.